Гілея - Микола Якович Зарудний

Роман Олексійович попросив директора чайної, щоб він викликав діда із залу, але Юхим Іванович одразу відчув, чим це скінчиться, і сказав:

— Передай Ромці, то так діло не пойдьоть. Не желаю. — Юхим Іванович подивився, яке враження справила на товариство його заява, додав: — Скажи Ромці, щоб приніс мені балалайку!

Дід причвалав додому опівночі і поклявся, що більше не буде так довго засиджуватися. Все ж Роман порадив дідові повертатися додому до Марфи Порфирівни, на що той категорично відповів:

— Не желаю! Не май права, Ромка, проганяти старого заслуженого діда.

Дід просидів вдома кілька днів, а потім не витерпів і щез на півмісяця. Начальник міліції знайшов його в однієї молодиці аж за Дніпром. Роман написав матері листа, і діда недавно забрали. Після його від’їзду Роман повіддавав дідові борги і мав кілька зустрічей з задніпрянською молодицею, яка вимагала негайно повернути їй діда, бо він присягався одружитися, що може підтвердити і батюшка, котрий мав повінчати їх ще до великого посту. І справді, через тиждень секретарка подала Мірошнику листа від батюшки, який підтверджував справедливість усього сказаного молодицею.

Мірошник прочитав кільком райкомівцям цього листа і забув про нього.

Все це спливло в пам’яті Мірошника зараз, коли до кімнатки, де вони обідали з Іваном Запорожний, увійшов редактор газети Петро Петрович Лобан, з яким вони виряджали діда. Він осміхнувся і подав Мірошнику і Запорожному пухку вологу руку, потім пригладив свої рудуваті кучері і сів.

— Пробачте, Романе Олексійовичу, — сказав він, — але на вас чекає товариш з обкому. Дуже хоче вас бачити... Не дадуть пообідати.

— Зараз піду.

— Я хочу підготувати кілька матеріалів про боротьбу з розкрадачами соціалістичної власності, — вів далі Лобан. — Яка ваша думка?

— Готуйте, — відповів Мірошник.

— Я домовився з прокурором, щоб висвітлити деякі судові справи, пов’язані з цією проблемою, — Петро Петрович любив висловлюватися офіційними фразами, це було зручно, бо ніхто не міг вкласти у них інший зміст. — У Семидолах, Романе Олексійовичу, на гарячому спіймано одного чи кількох злодіїв, мені дзвонив товариш Швайка. З вашого дозволу, я займуся цією справою.

— Я швидко, — сказав Мірошник Івану, — зачекай, підвезу.

Мірошник вийшов.

У райкомі його чекав інструктор обкому. Зайшовши до кабінету, він розгорнув свою теку.

— Даруйте, що відірвав вас, але служба є служба, Романе Олексійовичу, — сказав інструктор. — Прошу вас прочитати цей лист і дати нам письмове пояснення. Це — копія, — подав аркуш паперу.

Це була звичайнісінька анонімка, в якій повідомлялося про незрозумілу для трудящих і партійного активу району поведінку першого секретаря райкому товариша Мірошника. З прочитаного Роман зрозумів, що йому треба відповісти на деякі запитання, зокрема, чи правда, що в його кімнаті висить ікона, яку він ховає вдень і чіпляє вночі, чому влаштовуються оргії з музикою і танцями, чи відповідає дійсності те, що він через свого родича бере хабарі і підтримує духовенство?

Мірошник розсміявся і повернув листа інструкторові.

— Чого ви смієтесь? — поцікавився інструктор.

— Бо смішно. У вас ще є до мене справи, бо я мушу бути на партійних зборах у Семидолах.

— Ні, я прошу лише написати пояснення, — сказав інструктор.

— Навіщо? — враз посерйознішав Мірошник.

— Такий порядок.

— Але це ж брехня! Ви що, вірите оцій писанині?

— Я мушу привезти ваше пояснення, — наполягав інструктор.

— Я писати не буду!

— Я не радив би вам, Романе Олексійовичу...

— Я ніяких пояснень наклепникам давати не буду, — перебив його Мірошник.

— Я так і доповім, — сказав інструктор і демонстративно закрив теку.

* * *

Іван помітив переміну в настрої Мірошника, коли той сідав у машину, але спитати, в чому річ, не наважився, мало що може зіпсувати настрій секретареві райкому.

— Я біля тієї могили зійду, Романе Олексійовичу, — сказав Іван, показуючи на порослий чагарником курган.

— Вдома давно був? — спитав Мірошник.

— Давно.

— А з Яринкою в тебе як?

— Ніяк.

— Не захотіла їхати з тобою?

— Не захотіла, Романе Олексійовичу...

— Співчуваю...

— Мені пора, — потиснув руку Мірошнику Іван.

Шофер загальмував.

— Колись навідаюсь до тебе, — пообіцяв Мірошник.

— Людьми пособіть нам, — нагадав ще раз Іван.

— Подумаємо, Іване Трифоновичу. Давай, Мишко, — наказав Мірошник шоферу.

Кілометрів зо два від могили шофер помітив синю бідарку і здоровенного міліціонера, що розмахував руками, кличучи на допомогу. Під’їхали. Побачивши Мірошника, Милентій Магур виструнчився й приклав руку до козирка:

— Скат спустив, товаришу Мірошник, — доповів міліціонер, — з вашого дозволу, прошу насоса.

— Будь ласка, — відповів Мірошник. — Куди їдете?

— Доставляю заарештовану, товаришу секретар! — Милентій показав на згорблену постать.

Мірошник вийшов з машини, хотілося йому побачити цю заарештовану.

— Звідки ви? — запитав Мірошник.

— Із Семидолів, — десь у складках хустки заплуталася відповідь.

— Що ж ти натворила?

— Нічого, — відповіла Настуня, доправляючи хустку.

На Мірошника дивилися трохи злякані великі сині очі. Десь він уже бачив ці очі, подумав Мірошник, наближаючись до дівчини. Здається, на баштані весною.

— Як твоє прізвище?

— Сторожук, — з готовністю відповів Милентій, пораючись біля колеса. — Заарештована за