Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

Дані дивно: хіба ж вона обіцяла сьогодні прийти? Сама до розмови з мамою про Степцьове сватання не знала, що піде на Димчин хутір – усе так враз, так несподівано вийшло. Димка усміхається хитро:

– Снилася ти мені, Богоданцю. Так снилася, що мусіла прийти. От ніби пташка у меї двері впурхнула, і так приязно щебече, так приязно, аж душа моя співати починає. «Чи то цвіруха мала, чи такий веселий воробцюшок[24]?» – думаю. Дивлюся – а то вже й не пташка, а ти. І така весела, така, аж світишся вся, ніби в тебе в грудях сонце засвітилося, ніби залюбилася ти крепко. Оце дивлюся – а ти сагониш[25] через поле.

Чим би то тебе пригостити? Може, пляцка з яблуками спекти? У мене і кисляк є – вчора Ганька Ількова принесла слоїк молока, але я не подужала все випити, поставила біля печі, в кубашці, воно й скисло, оладки пухкенькі будуть, такі, як ти любиш. То хутенько, піч ще гарєча. А мо’…

Дана перебиває Димку. Вона не голодна. От сама принесла гостинця – зеленички. Уже й перебрала, і помила, і прополоскала у трьох водах. Зосталося тільки посмажити.

– Як не хочеш нічого їсти, то хоч лагодзінку лизнеш, – править своєї Димка і хитро усміхається, – ружевого півника на патичку, такого самого, як я тобі давала, коли ти вересові квяти принесла. А знаєш, од кого ції півники смоктулясті? А од того шудратого вихора на ровері, що кошики з вересовими квятами тобі підносив, від отого Федька Телесика. Роздзеленькався тутечки зранку так, що всі кури з переляку повтікали, а півень розпасіювався і так за ним по всьому подвір’ї гонився, що гребінь мало не підпалився. Вали земляні той вихор шукає. Ті, що з царської войни за селом зосталися. Я йому пораяла, де знайти, а заодно наказала: за валами ще два доти є, то хай навіть не здумає туди полізти, бо хто його знає, на що у них мона наткнутися. Там, казали, і кістяки, і бомби, і якісь гази, що їх як вдихнеш, то так мона заснути, що й не встанеш. Були вже у нас такі, що з тих дотів прямо на могилки перебралися.

Ото сабаніла[26], сабаніла до нього, а він мені – смоктулі на патичках. Оце, каже, вашій квяткарці, а оце вам така вельми солодка подяка за вашу неоціниму поміч історичній науці. А як напише про ті вали у газеті, казав, то конче і мене згадає. Може, ще й знимку мою там напечатає, бо клацав отим-о, що в фотограхвів. Наставив на мене, як вояк ахтомата, і тіко клац-клац-клац. Отакої! Я йому: ти, парубче, дівчєт молодих знимкуй, а не бабу стару. А він: «Ви, пані Димко, не стара, ви мудра». Отаке жипало. Зуби мені заговорює, а я ж бачу: когось виглядає, когось вельми хоче побачити. І кого б це? Га?

Димка сміється, її м’який оксамитовий сміх, зовсім не схожий на старечий, перекочується по кімнаті – від сінешніх дверей до тих, що в світлицю зачинені. Тоді прилягає на дерев’яне ліжко з різьбленим узголів’ям (ще дідівський спадок), випростує ноги і таки нагадує про свої літа.

– От холєра! Ніби хто отак-о вхопив за коліна і викручує, викручує, як того втиральника після прання… Старість – не радість. Сядь коло мене, Богоданцю. Розкажи, що там у селі діється. А яка ж ти гарна! Що день – то краща й краща стаєш. Наливаєшся, як яблучко. Нє, на колосочок більше схожа: така вся золотенька, аж світишся. Хлопця ще не нагледіла? Може, котрийсь уже й сватів пришле до Покрови? Бо то, певно, віщий сон мені приснився про тебе. Оте сонце в грудях – то коханнє, Богоданцю. Бо тіко воно так світиться.

Дана скривилася:

– Та… Мама щось таке казала…

– Мама казала. А ти що ж?

– А я… Я нічого. Як подумаю, що зі Степаном жити… Бр-р-р… От чого воно так? Ну чого? Мама правду каже: він добрий до мене, ніколи не скривдить. Але що ж мені робити, як серце не пускає його до себе. От не пускає – і все.

– Може, там, у твому серці, хтось инший уже зайняв місце? Розкинув отако руки на всеньке серце і каже: «Не пущу більш нікого!» Чи не оцей вихор на ровері?

– Ні-ні! Що ви! – спалахнула Дана. – Федірко… Ні, то просто так…

– Просто-непросто… А чого? Хлоп як хлоп. Не валькуватий, не лінькуватий, і учений, і прикидливий, і веселий. З таким тобі нігди не буде нудно. Ти ж не Хотинка, ти зовсім инша. Тобі, Богоданцю, треба хлопця не тіко роботящого та непитущого, але й такого, щоб кров грала і серце тріпотіло од любові. О, з цим чибуристим[27] Телесиком не занудьгуєш. Тіко блізірувати[28] він полюбляє і вельми годзікає[29]. Та й городський. А твої тато з мамою вельми хочуть доброго хазяїна до землі, вони ж усеньке життя на ній тєжко гарували, та підкупляли, підгрібали її, та докупи збирали. А хто робити на ній буде, як вони стануть такеї, як оце я?

– Мені здається, що вони своє поле люблять