Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха

менти все одно матимуть додатковий головняк. Добре, якщо тут не вбивство. Слідів крові я не помітив, але ж я і не роздивлявся, близько до ліжка не підходив. Ну а раптом труп кримінальний? Копати все одно доведеться місцевим, тільки доповідатимуть орли-сищики не лише своєму керівництву, а й міській управі, і — що найменш приємно — главкові. Навіть якщо теоретично справу в дарницьких заберуть, фактично основну чорну роботу покладуть на їхні плечі.

Це лише стороннім здається, що нічого особливого не станеться, лише звичайна бюрократія та не зрозуміла цивільним міліцейська корпоративна етика. Насправді з’ясування стосунків і визначення, хто що повинен робити і хто куди рапортувати реально заважатиме проведенню оперативно-розшукової роботи та слідчих дій. Уникнути цього можна. Для цього треба просто викликати «швидку», міліцію і втекти з місця пригоди.

Людина, котра хоч трохи розбирається в міліцейській кухні та специфіці її роботи, так би і зробила. Професійний журналіст, який до того ж має в цій історії особистий інтерес, — ні. Тому лишається вирішити, як і рибку з’їсти, і на кілок сісти. Тобто як отримати постійний доступ до інформації і при цьому не опинитися головним підозрюваним.

Склавши два і два, я все ж таки подзвонив спочатку Володі Хмарі, старшому оперу з наркотиків із міської управи, а тоді з чистим серцем набрав «02» і «03».

Все сталося так, як я і передбачав.

Лікарі і менти примчали голова до голови. Поки лікарі возилися біля мертвого тіла, місцеві оперативники, не приховуючи гарячого бажання тут же закувати мене в кайданки, прискіпливо допитували мене на просторій кухні покійного. Я навмисне тягнув час, і мої зусилля не виявилися марними. Через двадцять хвилин після того, як мене почали колоти на причетність до всього, що сталося, в квартиру влетів Володя Хмара, невисокий брюнет, до якого причепилося поганяло Грузин.

Майор міліції Хмара не просто нагадував особу кавказької національності, а навіть був нею наполовину, по мамі. Якось ми з ним випили, і Вовчик почав довгу і, вочевидь, улюблену свою тему про те, що його мама Тамара Гоберідзе походить корінням із шляхетного грузинського князівського роду. Значить, сам корінний киянин Вова Хмара — прямий нащадок грузинських князів. Тому друге його поганяло було Князь. Правда, так майора називали не часто. Він не любив, бо прізвисько Князь, мовляв, дуже поширене в кримінальному світі. Серед професійних вуркаганів, авторитетів, старих «злодіїв у законі».

Під незадоволене буркотіння місцевих оперів Грузин буквально за руку вивів мене з кухні, дав команду одному із своїх колег сісти зі мною у великій кімнаті, записати з моїх слів свідчення, а тоді — відпустити.

— Я подзвоню? — запитав у Хмари, той кивнув і, здавалося, забув про моє існування.

Це мене цілком улаштувало. Наша газета вийде тепер у понеділок, на підготовку матеріалу для першої шпальти в мене є цілком реальна доба, а з Хмарою ми в стосунках, які дозволяють детективу та батькові двох дітей приїхати пізно ввечері до віднедавна холостого журналюги і засісти з ним за пляшкою до глибокої ночі, вимкнувши мобільний телефон.

Коли я переможно виходив, місцеві сищики провели мене такими пекучими поглядами, що, здавалося, пропалять дірку в спині.

…Озвався Хмара близько дев’ятої вечора. До того часу я набирав його кілька разів, та він просто скидав дзвінок. Це ж треба: друга половина дня п’ятниці — і раптом такий геморой, як труп відомого продюсера. Новини, ясна річ, відреагували першими, вже ввечері давши повідомлення. Проте більше, ніж знав я, ніхто сказати не спромігся. І новина виглядала таким чином.

Сьогодні о сьомій ранку відома молода співачка Анжела Сонцева потрапила в автокатастрофу. З пошкодженим обличчям вона опинилася в лікарні. Її життю та здоров’ю нічого серйозного не загрожує. По обіді цього ж дня в своїй квартирі знайдений мертвим її продюсер Микола Бобров. За попередньою версією, смерть настала в результаті нещасного випадку. Подробиці поки що не розголошують. Ось така нещасна доля в музичного проекту.

Саме за подробицями, яких ніхто не хоче розголошувати, я й почав надзвонювати Хмарі. Коли той нарешті озвався, довго не говорив: «Ти вдома? За півгодини буду». Приїхав, правда, за півтори, втомлений і з дешевим коньяком.

— Де ти взявся на нашу голову, — беззлобно буркнув майор, по-хазяйськи дістаючи і розставляючи на кухонному столі чарки, поки я різав лимон, ковбасу і розкладав на тарілці шматочки недоїженого з позавчора голландського сиру.

— А я при чому?

— Ні при чому, — вмостившись зручніше, Хмара наповнив чарки, свою перехилив, не чекаючи мене, зажував лимонною долькою, скривився. — Можна сказати, всім пощастило.

— Ти поясниш хоч щось? — Я надпив свою чарку лише до половини.

— Для чого я, по-твоєму, приперся? Випити я і вдома можу…

— Не можеш. У тебе атмосфера не та.

— Нормальна атмосфера, — Грузин знову налив собі, тільки цього разу пити не квапився: — Значить, так, Вараво. Я читав, що ти там наплів, тепер давай ще раз, своїми словами, і по порядку. Якого хера ти поперся до цього Боброва?

— Аварія Сонцевої. Хотів, аби її продюсер пояснив, що там могло статися і куди вона гнала. Алкоголю в крові не виявили, значить, щось могло статися. Депресія, наприклад…

— Про такі речі можна розпитати по телефону. Я не в курсі всіх нюансів вашої роботи, тільки займатися такими дрібницями повинен не ти і не сам. Статус не той, Вараво, усе ж похвалю тебе. Значить, у твого візиту мусили бути особисті мотиви.

— Нічого особистого. Я цього Боброва знати не знаю. Про шоу-бізнес, яким він і його підопічна займалися, так само знаю мало. В основному, що там багато підарів і що всі усіх трахають, особливо — продюсери. Примітивні уявлення, але — звиняйте, які вже є. Просто я з тією Анжелою ніби знайомий…

— Давно?

— Навіть не знайомий… Фільм цей, який за моєю книжкою зняли, де головний герой з тебе списаний… Коротше, в цьому кіно є пісня цієї співачки. Ну, я і вирішив зайнятися історією сам, особисто. А той Бобров каже: по телефону розмови не буде,