Щастя Ругонів - Еміль Золя
Порівнявшися з першими будинками передмістя, Сільвер побіг по рушницю на площу св. Мітра. Вона все так само дрімала в місячному сяйві. Повстанців він уже наздогнав коло Римської брами. Мієта нахилилася до нього й сказала з дитячим усміхом:
— Мені здається, що це хресний похід і я несу корогву святої діви.
II
Пласан — підпрефектура, що має десять тисяч мешканців. Місто збудоване на згір’ї, понад Віорною; на півночі воно прилягає до Гаррігських горбів — останніх відног Альпів — і лежить ніби в сліпому завулку. 1851 року його зв’язували з сусідніми країнами тільки дві дороги — одна, на сході, спускалася схилом гори до Ніцци, друга, на заході, піднімалася на Ліон, продовжуючи першу рівнобіжно їй. Згодом до Пласана проведено залізницю, колія її проходить з південного боку, під крутим згір’ям, що уривається від старих валів до річки. Вийшовши з станції, збудованої на правому березі Віорни, можна вже побачити вгорі перші будинки Пласана і сади, що підіймаються терасами. Треба сходити добру чверть години, поки дійдеш до тих будинків.
Років двадцять тому, коли ще не було шляхів сполучення, в Пласані ще панував святенницько-аристократичний дух, притаманний стародавнім містам Провансу. Воно мало та ще й досі має цілий квартал великих палаців, збудованих за часів Луї XIV та Луї V, з двадцять церков, кілька будинків єзуїтів і капуцинів та значну кількість монастирів. У Пласані класова різниця довго визначалася кварталами міста. Цих кварталів три, і кожний з них являв собою ніби окреме містечко зі своїми церквами, місцями для гулянок, своїми звичаями й поняттями.
Шляхетський квартал, названий за однією своєю парафією кварталом св. Марка, — це маленький Версаль з прямими затрав’янілими вулицями і з величезними квадратовими кам’яницями, оточеними садами. Він тягся на південному боці згір’я; деякі палаци зведено на самому краю схилів, що спадають терасами, звідки розгортається чарівний краєвид на всю долину Віорни. Старий квартал — це стародавнє місто з своїми вузькими, кривими вуличками, з похиленими домками. Воно тягнеться на північний захід. Тут мерія, міський суд, базар і жандармерія. Цю найлюднішу частину Пласана оселили робітники, гендлярі, всякий дрібний люд, трудовий і вбогий. Нарешті, на північному сході довгастим простокутником залягло нове місто. Тут оселилася буржуазія, усі ті, Що вміли придбати собі достатки копійками, а також люди вільної професії; будинки — їхні споруджено вряд і пофарбовано в світло-жовтий колір. У цьому кварталі, окрасою якого править тільки підпрефектура — незграбний, уквітчаний розетками цегляний будинок, — ледве можна було нарахувати 1851 року п’ять або шість вулиць. Він виник недавно і один тільки й розростається, особливо після збудування залізниці.
У наші дні Пласан розподілено на три зовсім незалежні і чітко розмежовані частини ще й тому, що кожен квартал відокремлений від інших широкою вулицею. Проспект Совер, що переходить у вузьку Римську вулицю, йде від заходу на схід, від Великої брами до Римської, перерізуючи місто навпіл, і відокремлює шляхетський квартал від двох останніх, а ті, в свою чергу, перерізує вулиця Бан, найкраща в Пласані; вона починається від проспекту Совер і підіймається на північ; ліворуч од неї темними брилами розкидані палаци старого кварталу, а праворуч тягнуться світло-жовті кам’яниці нового міста. Серед цієї вулиці, на маленькій площі, обсадженій щуплими деревами, здіймається підпрефектура — гордість пласанських буржуа.
Ніби щоб відгородитися від цілого світу, Пласан оточено стародавнім валом, що від нього місто здається ще похмурішим і тіснішим. Досить рушничного випалу, щоб зруйнувати цю безглузду фортецю, не вищу і не товщу монастирської стіни, оповиту плющем і порослу диким левкоєм. У цих валах багато. виходів; головні — Римська брама та Велика брама. Перша виходить на дорогу в Ніццу, а друга — в іншому кінці міста — на Ліонську дорогу. До 1853 року ще були цілі ці величезні, заокруглені догори дерев’яні ворота, скріплені залізом. Влітку об одинадцятій, а взимку о десятій годині вечора цс наглухо замикали. І місто, запершись, ніби ляклива дівиця, спало спокійним сном. Впускати спізнілих мешканців доручено було вартовому, що перебував у маленькій сторожці біля воріт. Але щоразу велися довгі перемови. Вартовий нікого не впускав, не освітивши прибульця ліхтарем і не розглянувши пильно через віконце; хто йому не подобався, міг ночувати за воротами. Дух міста, вся його полохливість, егоїзм, рутина, ненависть до всього, що продиралося зокола, його святенництво і поривання до замкненого життя відбилися в цьому щоденному замиканні воріт на два спусти. Пласанець, коли все було добре замкнено, міг сказати собі: я дома і з задоволенням побожного буржуа, прочитавши молитви, з насолодою простягтися на ліжку, не боячись за свою шкатулу, певний, що його не розбудить ніякий гомін. Немає, на мою думку, на світі другого такого міста, що так довго і так уперто замикалося на ніч, ніби монастир.
Людність Пласана поділяється на три групи: скільки кварталів, стільки світів. Урядовців нема чого рахувати: підпрефект, митник, охоронець заставних, поштмейстер — усі ці люди захожі; їх не люблять, їм заздрять, і вони живуть собі на потіху. Постійні ж мешканці, з тих, хто народився тут і твердо вирішив тут умерти, так глибоко шанують успадковані звичаї й установлені перегородки, що поспішають прилучитися до того чи іншого громадського кола. Дворяни сидять невилазно дома. Від часу упадку Шарля X вони ледве показуються на вулицях, поспішаючи сховатися в свої похмурі, великі, мовчазні палаци, проходять крадькома, як у ворожому таборі. Вони нікого не відвідують і нікого до себе не приймають, навіть людей свого кола.
Єдині гості їхніх салонів — священики. Влітку шляхта живе в маєтках, взимку сидить при коминкові. Це люди, живцем поховані; тому-то їхній квартал, з його мертвою тишею, нагадує кладовище. Вікна та двері пильно замкнуто, можна подумати, що то монастирі, куди не досягає світова марнота. Коли-не-коли вулицею проходить абат; його обережна хода ніби підкреслює тишу, що нависла над замкненими оселями; двері прочиняються, і
