He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

Після цього я підвелася, склала шахи і пішла геть. Вголос я так і не сказала, що вона не вміє грати — хоч наскільки розчарованою я почувалась, я знала, що це вже було б занадто, — але мій різкий відхід, гадаю, був для неї достатнім сигналом.

Приблизно за день я прийшла до класу № 20 на верхньому поверсі, де містер Джордж проводив уроки поезії. Не пам’ятаю, діялось це до чи після уроку і наскільки заповненим було приміщення. Пригадую, що я тримала в руках книжки, а коли рушила туди, де розмовляли Рут і решта, поверхні парт, на яких дівчата сиділи, були залиті яскравим сонцем.

З того, як вони наблизили докупи голови, я зрозуміла, що вони обговорюють питання таємної охорони, і хоча, як я сказала, сварка з Рут сталась тільки вчора, я чомусь наблизилась до них без задньої думки. Щойно підійшовши впритул — може, цієї миті вони обмінялись поглядами, — до мене несподівано дійшло, що зараз трапиться. Це було схоже на частку секунди перед тим, як вступити в калюжу — ти усвідомлюєш, що вона перед тобою, але вже нічого не можеш із цим зробити. Я відчула кривду ще до того, як вони замовкли і поглянули на мене, ще до того навіть, як Рут мовила:

— О, Кеті, як справи? Якщо ти не проти, нам треба дещо обговорити. Закінчимо за хвилину. Вибач.

Вона не встигла закінчити речення, як я обернулась і пішла геть, зла більше на себе за те, що напоролась на це, ніж на Рут та інших. Немає сумнівів, що я засмутилась, хоча не знаю, чи плакала. І протягом наступних кількох днів, щойно побачивши, як таємна охорона радиться десь в кутку або як вони перетинають поле, я відчувала, що мої щоки починають палати.

Минуло два дні після приниження у класі № 20. Я спускалась сходами головного корпусу, коли це раптом усвідомила, що позаду мене йде Мойра Б. Ми почали розмовляти — про якісь неважливі речі — і разом вийшли з будівлі. Була якраз, мабуть, перерва на ланч, тому що коли ми вийшли у двір, навколо валандалось близько двадцяти учнів, які теревенили, розбившись на невеликі групи. Мій погляд негайно зосередився на віддаленому закутку двору, де стояли Рут і троє таємних охоронців, обернуті до нас спинами, напружено вдивляючись у Південне спортивне поле. Я намагалась розгледіти, чим же вони так зацікавились, коли це усвідомила, що Мойра поруч теж за ними спостерігає. І тоді до мене дійшло, що всього місяць тому вона також була членом таємної охорони, а потім її вигнали. Протягом наступних кількох секунд я відчула гостре збентеження через те, що ми двоє стоїмо отак пліч-о-пліч, поєднані нещодавнім приниженням, вдивляючись просто в обличчя тому факту, що нас відторгнули. Можливо, Мойра переживала щось схоже. У кожному разі саме вона порушила тишу, сказавши:

— Це так тупо, вся ця гра в таємну охорону. Як вони досі можуть у щось таке вірити? Ніби досі ще з ясел не вийшли.

Навіть сьогодні я вражена несказанною силою емоції, яка мене охопила після цих Мойриних слів. Вкрай розлючена, я обернулась до неї:

— Та що ти про це знаєш? Ти не знаєш зовсім нічого, тому що ти вже сто років не в курсі справи! Якби ти знала все, що ми довідались, ти б не сміла казати такого ідіотизму!

— Не кажи дурниць, — Мойра ніколи не лізла за словом у кишеню. — Це лише одна з вигаданих Рут історій, от і все.

— Тоді як сталось, що я особисто чула, як вони це обговорювали? Казали, як вони заберуть міс Джеральдін у ліс на молоковозі? Яким чином я могла почути, як вони це планували — до чого тут Рут і всі інші?

Мойра поглянула на мене, тепер невпевнено.

— Ти сама чула? Як? Де?

— Я чула, як вони розмовляли, чітко, як не знати що. Чула кожне слово, вони не знали, що я там. Це було біля ставка — вони не знали, що я могла їх підслухати. Так що це свідчить про те, що ти нічого не знаєш!

Я проминула її, а потім, перетинаючи залюднений двір, озирнулась на постаті Рут і решти. Вони досі видивлялись на Південне спортивне поле, несвідомі того, що трапилось щойно між мною і Мойрою. І я зауважила, що більше на них не злюсь; що я страшенно роздратована на Мойру.

Навіть тепер, якщо їду довгою сірою дорогою і мої думки не мають конкретного напрямку, я можу виявити, що прокручую все це знову і знову. Чому я того дня поставилась до Мойри Б. так вороже, коли насправді вона була моїм природним союзником? Мабуть, це тому, що Мойра натякала, що ми з нею разом перетнули певну лінію, а я ще не була до цього готова. Думаю, я відчула, що за тією лінією було щось складніше, щось понуріше, чого мені не хотілось. Не хотіла ні для себе, ні для будь-кого з нас.

Але іноді я думаю, що це не так — йшлося тільки про мене і про Рут, про ту лояльність, яку вона в мені тоді викликала. І, може, саме тому, хоч кілька разів мені й хотілось цього по-справжньому, я ніколи так і не розповіла, що сталося того дня між мною і Мойрою — не розповіла за весь час, поки опікувалась Рут у центрі Давера.

Вся ця історія про міс Джеральдін нагадує мені про дещо, що трапилось через три роки, коли ідея таємної охорони давно залишилась позаду.

Ми були в класі № 5 на першому поверсі в задній частині будинку, чекали на початок уроку. Клас № 5 був найменший, тож такого зимового ранку, як той, про який я розповідаю, коли гріли великі батареї і пітніли вікна, в приміщенні ставало страшенно задушливо. Може, я перебільшую, але наскільки пригадую, для того щоб цілий клас вмістився у цьому приміщенні, учням буквально доводилось сидіти одне на одному.

Того ранку Рут сиділа на стільці за партою, а я сиділа на самій парті, тимчасом як двоє чи троє інших примостилось чи схилилося поруч. Здається, посуваючись трохи, щоб дати трохи простору комусь іще, я й побачила коробку з олівцями.

Я і тепер так чітко бачу її, ніби вона насправді лежить переді мною: лискуча, мов відполірований черевик; рудувато-брунатного кольору з червоними цятками, які складались у численні кола.