Похорон богів - Іван Іванович Білик

Ну, а я надумав осягнутії верхівські хитрощі, бо досі, вважай, ніколи не боровсь із сідла. Та й коні в мене тепер були під рукою.

Отож ми з твоїм батьком часто змагалися в сідлі, і його не доводилось довго підбивати: вельми охочий був до меча.

Ну, а твоя мати того ж літа стала старою ключницею. Але ж я сидів тепер на Щековій горі, а вона в хоромі коло княгині, й ми бачилися тільки вряди-годи. Якось Малуша поскаржилася, ніби Свенельд докоряв своїй сестрі:

— Все з тими деревлянськими байстрюками нанькаєшся. Попоплачемо ще колись!

Питаю Малушу:

— А стара що?

— Княгиня каже: «Можу віддати ключі Людвіковій жоні, а ключ од скітниці — Людвіку». А Свенельд кричить: «Хіба мої діти холопи, щоб носити за тобою ключі?»

Я в Малуші питаю:

— А тобі ті ключі вже не печуть?

— Уже, — каже, — звикла: стільки літ...

Тоді ж я й розповів твоїй мамці, що стара готується сватати за княжича роденську княжну. Малуша аж наче зраділа:

— Роденську княжну? Слава Дажбогу!

Кажу: хіба стара й досі накидає його тобі?

— Та вже, — каже, — вгамувалась.

Ну, я поглянув на неї, поглянув і нічого не сказав. Тілько бачу — мамка твоя вже геть стала дівкою, їй же минав шістнадцятий рік, як і твому батькові Святославу, хоч він ще був схожий на бичка-трстячка: дівчата вилюднюються раніше.

Ото побалакали ми з твоєю мамкою та й розійшлись. Я подався до Щекової гори й стрів на узвозі отця пресвітера.

— А я, — каже, — шукав тебе.

Він мене частенько навідував. Досі ходив з перев'язаним лицем, а це дивлюсь — уже розповитий. Через усе чоло й праву щоку видко рубець — то так на все життя й лишилось йому від Свенельдича. Бачу — дивиться на мене якось не так.

Борода й вуса в нього давно не стрижені, бо досі ж півтвару було завинено полотном. Кажу: стара вже тебе бачила без перев'язу? Каже — вже. Стара нічого не зробила своєму небожеві — як і після тієї пригоди з Вовчим Хвостом, хоч Вовчий Хвіст доводився рідним братом твоєму батькові Святославу.

Дивлюся на пресвітера й не доберу — чого він мене так оглядає. Кажу: що таке? А він каже:

— Приїхав знову єпископ Адальбсрт. Стережися цього Адальберта.

— Чого б це, — кажу, — я маю його стерегтись? Яке йому до мене діло?

— А діло, — каже, — в нього таке: хоче тебе підбити єпископ, щоб ти втік з Києва й підняв деревлян, угорський же король та ляський князь Пяст ударять із заходу.

Мені аж дух перейняло. Таки ж згадав, думаю, про мене єпископ. Позаторік так хитренько відшив, що я певний час побоювався, аби не виказав мене старій. А він не виказав і все добре затямив. Мені тепер нічого не варто було втекти — міг би зробити це хоч сьогодні, але я глянув на пресвітера і прикусив язик: чого це папський жрець довірився грецькому жерцеві? Щось тут було не так. Питаю в Григорія:

— Як же це він одкрився тобі?

Той помітив мою підозру й каже:

— Не мені, а Претичеві. Приходь увечері до Претичевого дідинця.

Й подався вниз, а я поплентав на Щекавицю. Вся моя думка була тепер по той бік Ірпня, я вже себе бачив то в Іскоростені та Вручому, то по інших городах та селах своєї землі. Відчував у собі силу підняти деревлян супроти Ольги та Свенельда. Якщо, думаю, в ратінні я не хитрець, то найперше визволю батька свого з Любеча — хай веде на Київ деревлянські полки.

Отак я думав до самого вечора, а смерком вийшов з Ольжиного двору й подався через гору на дідинець. Питаю в Претича:

— Це тобі єпископ казав?

А Претич хмуриться:

— Не такий він дурний, щоб самому казати. Прислав свого робітника: такого маленького непоказного чоловічка, а по-нашому чеше як русин.

Претич був роздратований од мого запалу.

— Ти. — каже. — не йди на це. Ще хтозна, що з того вийде. Я думаю так: поки ми хапатимемося за горло з варягами, ті просто накладуть руку на Червенські городи. Їм і того зиску вистачить: вони вже давно дивляться в той бік. Почекаймо ще одне літо: вашому холопству буде саме десятий рік. Побачимо, що вчинить з вами Ольга. Щось вона крутить перед вами хвостом: тебе он наставила огнищанином — це не просто собі так. І твого батька звеліла розкувати, а сестрі твоїй оддала ключі... Пождімо те одне літо. Бо якщо зірвемося тепер...

Зо три дні я ходив і лише брижив лоба, але зрештою все виходило на одне: правду каже Претич. Треба пересидіти ще рік...

Так ми й сказали тому франкові, що його підстав до нас Адальбєрт.

Це було вже десь перед жнивами, а зразу після обжинків привезли до Києва оту роденську княжну — Данимиру Вишеславівну. Була білявенька й тоненька, як житній колосок, а звали її просто Дацка.

Претич каже мені:

— Княжна ж русинка! Ну й дивина...

Я ж ізгадав щось і кажу Претичеві:

— Яка ж це дивина? Запеклішого варяга, аніж Свенельд, світ не бачив, а й той узяв собі за другу жінку чернегівську княжну. Тепер Чернегів буде Местишнним городом. Стара відколи втовкмачує своїм родакам, щоби брали собі за жон русинок, деревлянок та сіверянок. А в князя роденського Вишеслава немає інших дітей, крім цієї Дацки. Та хоч би й мав.

Претич якось дивно на мене глянув і згодився. Весілля справляли в Ольжиному дворі: у Вишігороді на Щекавиці. Ольга розіслала була сольства по всіх ближніх і дальших князях — припрошувала на весілля, але віншувальників прислав лише один варяг: норманський конунг, Олафів батько. Олафа тоді ще й на світі не було, бо Астріда спершу родила доньок.

Стара розсердилася на таку «шану» й аж сичить:

— Гидують «поганськими князями»! Ну, нехай, нехай... Вони ще в мене погарцюють...

Одержавши від грецького царя Костянтина доброго щигля, стара знову вдалася до папи та до конунга