Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

— Біжи, синку, до писаря. Хай зараз мчить сюди, — наказав Бородавка, задоволено погладжуючи вуса.

Лаврін Пашковський уважно вислухав Бородавку і проти звичаю ухвально хитнув головою.

— Дуже розумний крок! — вигукнув він. — Це може дати нам значну перевагу проти турків і цілком забезпечити нас від зрадливих варшавських панів. Треба надіслати їм копію королівської грамоти, яку нам зачитав пан Обалковський, і окремим листом від нашого війська запросити дончаків на тих же умовах, на яких запрошує нас король. Тільки хто сплатить їм ці гроші? От в чому заковика, бо ж в державній скарбниці грошей катма.

— Коли йдеться про існування Січі і війська, військовa скарбниця буде розкрита. Чого гнити грошам під весняною водою, хай рятують нас від загибелі, - рішуче відкарбував Бородавка.

І Лаврін Пашковський знов погодився з ним.

«Бачу я, що й у цього п'яниці є чимало олії в голові», думав писар, прямуючи до себе. І на ранок копія королівської грамоти, засвідчена підписом Пашковського і з печаткою війська запорозького, була готова, а разом із нею і лист славного низового товариства до своїх одновірних братів — донських козаків, до їх наказного отамана і старшини.

Довго думав Бородавка, кого послати до Новочеркаська. Не довіряв він Танцюрам і Ничипоренкам та старим дідам і нарешті вибрав Івана Сакульку, ще молодого розумного козака, нещодавно обраного на курінного отамана. Сакулько був з Галичини, що найбільш страждала від панських утисків. П'ять років вчився він у братській школі, але не витримав щосуботнього шмагання і втік на Січ шукати волі. Тут швидко здобув він ім'я чесного і розсудливого в справах громадських і сміливого в бою. Доручення Бородавки було для нього великою честю. Одразу став він ладнатися в путь. Бородавка дав йому охорону і почет з півсотні добре озброєних козаків, кілька коштовних подарунків для донських отаманів, грошей і виправив у путь.

Був кінець червня, спека. В степу кінчалася косовиця. Лани вже шаруділи золотавими хвилями колосся, сонце нещадно палило землю, і вершники про всяк випадок взяли з собою по бурдюгу води, щоб не загинути від спраги на невідомих шляхах.

Минув липень, жнива, і на початку серпня почав Бородавка хвилюватися, що не має звісток від свого посланця. Але тільки тоді, коли перші козацькі загони вирушили до Дністра назустріч турецькій навалі, повернувся Сакулько до Запорозького війська.

— Ну, як? — кинувся до нього Бородавка.

— Зараз, батько, все розповім, — стрибнув Сакулько з кульбаки, весь запорошений, схудлий і засмаглий, як мурин. — Ось тобі грамота від наказного отамана і військового круга дончаків.

— До чорта грамоти, — гримнув Бородавка, наливаючись кров'ю. — Ти не крути хвостом, як лях: кажи просто: прийдуть чи ні?

— Прийдуть, батьку, тільки не зараз.

— Як-то не зараз? Адже турки пруть на нас. Як-то «не зараз»?! Собачі вони сини, а не козаки, — волав він, схиливши голову, ніби збирався пнути лобом в черево і самого Сакулька і його супутників.

— Та ти не гримай, батьку, а вислухай, — спокійно зупинив Сакулько розлютованого Бородавку. — Коли приїхали ми до Новочеркаська, козаків було там обмаль: і в місті і по станицях ледь-ледь тисяч сім. Просто кажучи жменька. Пішли вони рибалити в Азовському морі, та на персюків посунули тим, другим морем, як його там…

— Хвалинським, — басовито підказав Сакульці сотник Горбатюк.

— Ото-то ж… Прийняв нас і наказний, і осавул його Бударін, і Бокадьоров, та й інші. Добре нас почастували, а на ранок скликали військовий круг, чи то раду, по-нашому. Ще й посол там був від царя Михайла боярин Апухтін. На раді прочитав я їм королівську грамоту і листа від нашого війська, промову сказав. Так, мовляв, і так: пре на нас турків з півмільйона, а польське військо мало не все спить порубане торік під Цоцорою. Загрожують турки винищити весь наш степ, заселити своїми, саму пам'ять про козаків та про матір нашу землю руську по степу розвіяти. Станемо всі від хлопчиків до дідів боронити землю рідну разом з панами, бо хоч вони й собаки, але ж все-таки ближчі нам від бусурманів. І якщо ми загинемо, і вам, братам нашим дончакам, теж тоді кінець прийде… Добре, що, тиняючись хлопцем між людей, був я і серед руських. Пригадав їх мову, говорив від усього серця, як з братами рідними. Закликав їх до нас за тими ж умовами, на яких пани закликають нас.

По 30 рубльов кожному козакові. Дійшло їм до серця мое щире слово. Кажуть, як повернуться з моря наші, - вирушимо вам на допомогу, хоч ще ніколи до вас, запорогів, не хаживали. І ось тобі шаблю прислали перської роботи і ронди коневі. І мені шаблю дали, і коня доброго, бо ж наші коні в дорозі знесиліли… А коли ми додому вирушали, прийшла нам звістка навздогін, що з дальніх юртів і зараз вирушають до нас дві сотні охочих козаків. Незабаром вони до нас з'являться.

Бородавка знов вилаявся, бо сподівався на кращі звістки, але потім заспокоївсь і вирішив не поспішати до кордонів і поки що не приєднуватися до королівського війська. Він намагався всіма засобами показати, що наказ новопризначеного коронного гетьмана і Сагайдачного — для нього не закон.

Та проте і не міг він вирушити так швидко: якщо Сагайдачний мав готовий порох і харч, Бородавка лише починав їх заготовляти.

На Січі припасу було обмаль. Бородавка наказав збирати харчі по староствах та по приватних маєтках — скрізь, де були на приставстві його козаки, але справа була надзвичайно складна: голота й сама жебрачила, а старости та дідичі виряджали підводи до королівського війська разом з загонами для посполитого рушення. Козаки напосідали на них все настирливіше і вимагали чимало того, про що й не мовилося в універсалі гетьмана Бородавки.

Не обійшлося без пожеж і без стрілянини. І або пани гинули в полум'ї, або призвідники й проводирі гойдалися на шибеницях.

Волало обурене панство. Мчало до каштелянів і воєвод, до гродського суду і до кварцяного війська. Але що можна було тоді вдіяти з буйним свавіллям козацьких ватаг, коли ці ватаги були єдиною надією і порятунком хиткої держави короля Зигмунда!..

— Хай вельможне панство набереться трохи терпіння. Козацьке свавілля — справа дуже неприємна, але все ж таки значно безпечніша, ніж турецька навала. Кожне військо грабує. І наші жовніри, і лісовчики, і ландскнехти, а турки — тим паче… Отже, будьте філософами і з двох лих вибирайте найлегше, — казали вони, вислухавши потерпілих.

І, щоб врятувати панство від розору, спонукали козацтво швидше вирушати в