Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Ті, хто стверджує, нібито мистецтво не мусить пропагувати якісь теорії, зазвичай мають на увазі теорії, що суперечать їх власним доктринам. Певна річ, мене це не стосується, я — вдячний прихильник майже всіх теорій Велса і лише шкодую, що він вводить їх у свої твори. Гідний спадкоємець британських номіналістів, Велс засуджує нашу звичку розмірковувати про стійкість Англії або підступи Пруссії, його аргументи проти цих згубних міфів видаються мені бездоганними, але не введення їх в історію сну містера Паргема{638}. Поки автор обмежується розповіддю про подію або окресленням найменших коливань людської свідомості, ми можемо прирівнювати його до Всесвіту або до Бога; однак коли він спускається до розумувань, ми усвідомлюємо, що він може помилятися. Буття — це послідовний ряд подій, а не розумувань; Бог прийнятний для нас тоді, коли стверджує: «Я Той, що є» («Вихід», 3, 14), а не коли проголошує та аналізує, наче Геґель або Ансельм{639}, argumentum ontologicum[378]. Бог не мусить вдаватися до богослів’я; письменник не мусить людськими розумуваннями зводити нанівець ту негайну віру, якої вимагає від нас мистецтво. Існує ще одна підстава: якщо автор викликає неприязнь до якогось персонажа, нам здається, що він не до кінця його розуміє, він неначе визнає, що може без нього обійтись. І ми перестаємо вірити в його розум, як перестали б вірити у розум Бога, який підтримував би рай чи пекло. Бог, писав Спіноза («Етика», 5, 17) нікого не ненавидить і нікого не любить.

Як і Кеведо, Вольтер, Ґете і ще дехто, Велс не стільки літератор, скільки література. Він написав багатослівні книги, в яких певною мірою повторюється доля велета Чарлза Діккенса, він вигадував соціологічні притчі, зводив енциклопедії, розширював можливості роману, переробив для нашого часу Книгу Йова, це велике давньоєврейське наслідування діалогу Платона, він видав чарівну автобіографію, однаково вільну від погорди й самоприниження, він боровся з комунізмом, нацизмом і християнством, полемізував (ввічливо й убивчо) з Беллоком{640}, писав історію минулого, писав історію майбутнього, відтворював життя реальних та уявних людей. З великої й різноманітної бібліотеки, яку він залишив, мені найбільше подобаються оповіді про деякі жорстокі дива: «The Time Machine»[379], «The Island of Dr. Moreau», «The Plattner Story»[380], «The First Men in the Moon». Це перші прочитані мною книги; можливо, вони ж будуть останніми… Гадаю, вони мають — як образи Тесея або Агасфера — зробитися частинкою загальнолюдської пам’яті і множитися у своїх обширах, поза межами, визначеними для слави того, хто їх написав, і мови, якою вони були написані.

«Біатанатос»

Де Квінсі (перед яким мій борг такий безмежний, що наголошувати на якійсь його частині означало б заперечувати або замовчувати решту) я завдячую першою згадкою про «Біатанатос». Цей трактат був написаний на початку XVII століття великим англійським письменником Джоном Донном[381], який залишив рукопис серу Роберту Карру{641} з одним лише застереженням: він заборонив передавати його «в друк або у вогонь». Донн помер 1631 року; 1642-го спалахнула громадянська війна; а 1644 року син поета друкує старий рукопис, «аби вберегти його від вогню». У «Біатанатосі» близько двохсот сторінок; Де Квінсі («Writing»[382], VIII, 336) тлумачить їх так: самогубство — одна з форм убивства; фахівці з канонічного права розрізняють убивство умисне і ненавмисне; логічно було б застосувати цей поділ і щодо самогубства. Оскільки не кожен, хто здійснює вбивство, — вбивця, так само не кожен самогубця винний у смертному гріху. Така безперечна теза «Біатанатоса»; вона міститься у підзаголовку («The Self-homicide is not so naturally Sin that it may never be otherwise»[383]), її ілюструє чи то обмежує ретельно укладений перелік прикладів — вигаданих або справжніх — від Гомера[384], «котрий відтворив тисячі речей, у яких не тямив ніхто, крім нього, і який нібито повісився, бо не зміг розгадати загадку про рибалок», і до пелікана, символа батьківської любові, та бджіл, що, як зазначається у «Гексамероні» Амвросія{642}, «вбивають себе, коли порушують закони свого царя». Перелік займає три сторінки, позначені, як на мене, певною зарозумілістю: тут є деякі химерні приклади («Фест, фаворит Доміціана{643}, заподіяв собі смерть, аби приховати ознаки захворювання шкіри») й відсутні інші, незаперечні — Сенека, Фемістокл{644}, Катон{645} — як надто очевидні.

Епіктет («Пам’ятай головне: двері відчинені») та Шопенгауер («Хіба монолог Гамлета не є роздумами злочинця?») підготували сторінки, на яких виправдали самогубство; а що ці його оборонці заздалегідь упевнені у власній правоті, це змушує нас читати їх не надто уважно. Те ж саме було у мене з «Біатанатосом», поки за сюжетом загальновідомим не відчув — чи то мені здалося, що відчув, — сюжет прихований, езотеричний. Ми ніколи не дізнаємося, чи то писав Донн «Біатанатос», маючи на меті натякнути на цей прихований сюжет, чи то осяяння — можливо, миттєве й непевне — підказало йому цей сюжет і змусило взятися до роботи. Більш вірогідним мені видається останнє; гіпотеза щодо книги, яка — щоб сказати А — каже Б, на кшталт криптограми, є штучною; інша справа припущення, що до роботи його спонукало невиразне передчуття. Г’ю Фосет{646} вважав, що Донн сподівався увінчати самогубством свою працю на захист самогубства; те, що Донна потішала ця думка, — і можливо, і вірогідно; те, що її достатньо, щоб витлумачити «Біатанатос», звичайно, смішно.

У третій частині «Біатанатоса» Донн розмірковує про згадувані в Святому Письмі випадки добровільної смерті; жодній іншій він не приділяє стільки місця, скільки смерті Самсона. Спочатку він стверджує, що ця «виняткова людина» є символом Христа і нібито грекам він послужив прообразом Геракла. Франсиско де Віторія{647} та єзуїт Грегоріо де Валенсія{648} не внесли Самсона до переліку самогубців; спростовуючи їх, Донн наводить останні слова Самсона, які той прорік, перш ніж здійснити свою помсту: «Нехай помру я разом із филистимлянами!» (Книга Суддів, 16, 30). Так само він заперечує припущення святого Августина, котрий стверджував, нібито Самсон, поваливши стовпи храму, не був винний ні в чужих смертях, ні у власній, бо підкорився спонуканню Святого Духа «наче меч, лезо якого спрямовує той, хто ним володіє». («Град Божий»{649}, 1, 20). Довівши безпідставність цієї тези, Донн завершує розділ висловлюванням Беніто Перейри{650} про те, що Самсон у своїй смерті