Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
— Воно не моє, — осміхається Вадим, гріючи в лапі келих із коньяком. — Але під визначення корпорації — підходить, згода.
Це похвала: ніби він мене подумки оцінює, як член журі на відбірковому конкурсі. Проставляє плюси в якихось уявних графах навпроти мого імени. Чомусь це мене вкурвлює вже не на жарт:
— Так от, ця твоя корпорація складалася з зомбі, які самі себе зазомбували до тої міри, що взагалі нічого не знали про країну, якою керували!
Вірменів мусульманами вважали — пам'ятаєш того московського гостя, що в Нахічевані був таке ляпнув? А в незалежність України ФСБ й досі не може повірити — все ждуть, коли їхня намальована картинка повернеться на місце… «Управлінці», еге ж! Як сліпі різники на бойні. Знайомі недавно брали інтерв'ю в Федорчука, того, що при Брежнєві українське КҐБ очолював, тепер у Москві доживає віку — сам як палець, син застрілився, жінка теж покінчила з собою, а йому хоч би хни: як катапультували чувака на Марс іще замолоду, так він на землю більше й не вертався — все життя в віртуалі! Між іншим, то при ньому мого батька в психушку заперли… Так знаєш, про що найголовніше в своєму житті ця мумія тепер згадує перед смертю? А — що новий відомчий будинок для КҐБ в Києві збудував: всіх своїх співробітників квартирами забезпечив! Мені щелепа відпала, як я це почула: оце так шеф ґестапо! Я-то гадала, він хоч націоналістів буде клясти, з якими боровся, жалкувати, що недодавив гадів, розвалили «вєлікую державу»… А воно йому й не в голові, єдина реальність тільки ось ця, була й зосталася — відомчий будинок! Корпорація «своїх», як у блатних. Поза тим для цих людей світу не існує, вони його так і бачать — як картинку, яку самі собі виставили, самі ж можуть і зробити їй delete, як у комп'ютерній грі… Авжеж які вже тут ідеї! І яке, з такими «ідеями», управління може бути?.. Ти ж історик, Вадиме, — вдаюсь до останнього арґументу (як усі «серйозні люди» родом не з бандюків, Вадим любить козиряти колишнім «цивільним» фахом): — Чи ж тобі нагадувати, як та корпоративна держава лускала, як мильна булька, при кожному зіткненні з реальністю, якій не здужала зробити delete? І на початку війни так було — тільки тоді їх Гітлер виручив, бо ще гірший зомбі виявився, народ роздивився, що за чудо привалило, й став воювати… А на нашій пам'яті — як Чорнобиль бахнув: тоді вже дурному було ясно, що система останні оберти докручує: коли треба було людей із зараженої зони евакуювати, а ці зомбі гнали в Києві дітей на першотравневий парад, і КҐБ бігало як оглашенне й вербувало нових стукачів, бо старих уже не вистачало… На старі кнопки тисли, як ти кажеш, ага! Тільки брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся, — от і не вернулися, Богу дякувати… Не можна безкарно ґвалтувати реальність, рано чи пізно вона помститься, і чим пізніше, тим страшніше, — з цим не жартують, Вадиме!..
Несподівано Вадим починає сміятись — усім тілом зразу. Монументальне погруддя в Armani-вському піджаці трясеться над столом, як Етна, підземними поштовхами, фізіономія кривиться жалібно, мов од цибулі, й так потішно, аж я мимоволі й собі осміхаюсь, — і виходить досить глупо… Вадим киває висотноногій і висотношиїй, як жирафа, баришні в чорному, що невідь-звідки з'явилась коло нашого столика:
— Морозива, Машенька…
В його устах це звучить так само тепло, як перед тим «ковбаска». Машенька, перш ніж зникнути, обстрілює мене з висоти свого трикутного лиця — мрії кубіста — професійно дебільною усмішкою, як віддзеркаленням моєї, — і заразом гострим, застережним оком господині, що лишає непевну гостю на самоті з своїм самцем: моє, не руш. Отакої. Невже ж Вадим і тут устиг?.. А баришня стильна, могла б моделькою бути… Ну й ну. А як же масажна Свєточка?
— Принаймні смак у тебе є, — мстиво кажу Вадимові, проводжаючи поглядом маленьку чорну жирафу.
Він удає, що не почув, і сам підливає мені вина. Проте сміятися перестає. Тільки сопе ще гучніше. Спортом, спортом треба займатися, Вадику, куди це годиться, така дихачка в твої літа… За Владиного життя ми завше з ним трошки пікірувалися, тільки тоді я це списувала на природну ревність всякого чоловіка до жінчиної подруги, рефлекс власника, — і тепер продовжую натиск:
— Це ж твій ресторан, так?
— А що? — замість відповіді Вадим обводить лукавим зором яскраво, мов напоказ, освітлену чорнолакову печеру й змружується, як кіт, щоб його погладили: — Подобається?..
А ось такий погляд я вже точно пам'ятаю, де бачила, — так чекав моєї похвали шеф на презентації своєї нової квартири, сигналячи очима через повну залу народу: ну поаплодуй же мені, поаплодуй, потвердь, що все було немарно — весь мій заплив у лайні на довгу дистанцію дістав нарешті виправдання…
То це на те він мене сюди й привіз, Вадим, — похвалитися своїм новим набутком, отримати від мене добро, верной дорогой ідьотє, товаришу?.. Аж тепер до мене доходить те, що мусило б дійти значно раніше (як на розумну жінку, за яку він мене має, я часом буваю на диво тупою!): в ролі «держателя планки» я тепер заступаю йому Владу — раз схвалю я, то, значить, схвалила б і вона. І тоді все о'кей, тоді Вадимове життя знову в повному порядку. Ось чого він хоче, ось чого від мене домагається. Ах і молодець хлоп… Зубр!
Може, треба бути вже геть старухою, щоб не впійматися в цю пастку — щоб перестати плутати в чоловіках силу й живучість? У всякій війні закон один: сильні гинуть, живучі — виживають. Жодної їхньої заслуги в тім нема, це просто така в них ґенетична програма — виживати: так ящірка відрощує хвоста, дощовий черв'як — кільця… Ще недавно, здавалось, розтрощений Владиною смертю, Вадим склався докупи, як пошкоджений Термінатор, — розібравши небіжчицю, як на запчастини, на життєво важливі для себе функції й пороздававши їх іншим жінкам — Н.