Українська література » Сучасна проза » Жовтий Князь - Василь Барка

Жовтий Князь - Василь Барка

Читаємо онлайн Жовтий Князь - Василь Барка
находить на нього, чогось прив’язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.

Батько почув про покльованого і здогадався:

- Приспосібник, як хорт; крикнуть: «Кусі»! - він кинеться до горла.

Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір - під горючими очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.

Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців - тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип’яч.

Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця; прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно, як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі — нема гілок.

Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на попелищі - харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.

Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в кожного.

Відро тягнуло руки, а Мар’яна, звикнувши до ваготи його при колодязях і криницях, муравлиним терпцем перемагала кволість і втому, як і острах серед темряви.

Напомацки працювала біля двох купок: висипаної землі, куди відхиляла відро, підтягнувши з ями, і — нарізаного на пустоті верхогрунту з травою, до якого чоловік приставив цебро з цементом і прислонив драбинку.

Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з глибини тягла в відрі; робота - без брязкоту.

Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.

То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне.

Бережан, копаючи на дні при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки - ніби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.

Шахта ставала глибша, ніж дістають залізні щупи бригадників. Пора сховок мурувати: в квадратній ямці, на середині дна.

- Подай драбину! — пошепки в темряві озвався пічник.

Мар’яна спустила драбину, і він, вибираючися по ній, приймав цеглу і зносив на дно; потім — цемент і причандалля, зрештою — скриньки і дошки.

Вимурував чотирикутник і всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В ній — чаша, обгорнута, як попереду, білою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. І скріпи між дошками завосковано скрізь. Зверху густо вкрито олійною фарбою.

Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях і нагорнув землі. Вибравсь нагору і витяг драбину; посидів трохи, спочиваючи.

Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали, — ворушились, мов нічні птиці.

Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.

— Якраз і треба було полити, — сказав Максим, — зелень візьметься.

— Візьметься: хоч пізно! - промовила жінка.

Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою - на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.

Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки — сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні, - хмари зап’яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля — очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.

Останню працю дома відбуто. Тепер зав’язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці... як нема? — печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.

— Знайдем роботу в місті! — сказав Максим.

Жінка оглянулась.

— Роботу знайдем, — пояснив він. — Сказали: тут нема.

Мовчки впроваджувала Мар’яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.

— Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, напроти так і валить — аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: «Максиме, ти?» - питає він і дивиться несвоїм поглядом.

«Мабуть, вам прикрість або" голова болить», - кажу йому.

А він:

«Не болить, уже завертається».

«Чого ж?»

Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.

«Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успіхів».

Як приглушений, стоїть; протягає гірко:

«Та-а-ак...»

Жаль стало його, я і раджу:

«Відхиліться думками від клопоту!»

«Куди? — питає він. — Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять, аби зоставити без копійки».

Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут берегти, що люди довірили, — ні, тягнися під городські паркани. Заб’ю вікна дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії. Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько, ніби глухий підмузок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти — як?

- Про мене! - сказала жінка; себто, їй однаково.

Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи

сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.

Дощик перестав; розлилась біляста світлота крізь хмари.

- Виходжу я з колгоспного — знов Вартимець навпроти: ви-питливо дивиться, радить перейти на цегельний завод — тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. І сам би пішов, так прив’язь.

Дякую йому і дивлюся — подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:

- Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись.

- Ні! Порадію...

Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:

Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?

- Злі духи; без личин, як їх малюють.

- Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?

-

Відгуки про книгу Жовтий Князь - Василь Барка (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: