Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

Але то ще не відомо: може, в муравлів є теж почуття любові до землі, на якій вони живуть, ми ж про них так само мало знаємо, як ті позаземні істоти, які в цю мить обсервують наше життя – про нас.

Сонце вже сідає мало не на тому самому місці, де вранці встає, відстань між сходом і заходом звузилась до невеликого проміжку, й моє дороге світило, без якого не можуть обійтися ні я, ні світ, відтіснило з горизонтального кола люту Гіперборею, від котрої безнастанно йде холод і зло, і я на один мент сповнююся вірою, що більше ніколи не впаде сніг на мою землю, а лихо – на голови людям. Та ось зупинилося моє сонце на крайньому рубежі і далі не йде; з печаллю в серці починаю спостерігати, як воно поволі відкочується туди, звідки прийшло, – сонце втомилося, забагато тепла мені віддавши, воно хоче спочити, і я знаю, що доведеться знову перетерплювати довгу й сувору зиму, тож утішаю себе надією, що протягом багатьох куцих днів мене рятуватимуть від зневіри колядки, які прославляють не стужу, не завірюху, а чорнокрилу ластівку та сивую зозуленьку – жодної колядки про зиму не складено, й перемагають вони холодну непросвіть словесним образом весни.

Проте до зими ще далеко, а літо в розпалі – «жде спрагла земля плодотворної зливи», і я з нетерпінням чекаю живлющої грози, яка десь там, на західному прузі, іноді засиніє і розпливеться; розпечена баня неба жорстоко висушує землю, і вона мліє, лінивиться у своїй перестиглій красі: я думаю тепер про те, що без протиставлення тепла і холоду, погідності й забуреності, любові й ненависті пропала б привабливість світу; мені пригадується ліниве існування розімлілих серед вічного літа мешканців екватора і суворий первісний побут пожильців Півночі, які не знають літнього тепла, і стверджую про себе, що благословеннішої за мій край місцини на землі немає, я по-синівськи люблю його, а в припливах любові вчувається мені добрий тихий голос мого Вчителя.

Хто тобі сказав, синку, що я забороняю захоплюватись красою, хіба ти не знаєш моєї туги за зів’ялим листям і моєї радості від того, що на цвіт дрібний в зими сили нема? Але ж нерозлучно межують між собою білий і чорний кольори – на всьому світі і в душі кожної людини, а тому наш слух мусить бути однаково настроєний як на елегії, так і на бойові гімни.

Це правда, Вчителю: хто не задумувався над цією двоєдиною сутністю життя? Вольтер і Франко, Ґете і Леся Українка… Вічна антитеза, вічна єдиність, вічна точка спримирення і вічна боротьба, яка спороджує діяльність. Це людська сутність. Тварина бореться лише з оточенням, а не сама з собою, вона не може стати ні лотофагом, ні збойником, бо не осмислює своїх життєвих можливостей.

Але не забувай, що людина не позбавлена й осмисленої жорстокості, як теж – осмисленої байдужості. Тільки думаюча істота може стати патологічним убивцею або патологічним лінивцем. Вона не запрограмована, як твар, мисль стає для неї то приятелем, то ворогом; маючи Божий розум, але позбавлена почуття Божої справедливості, людина спороджує ту мисль – коли праведну, а коли злочинну. То щоб не схибити, мусимо озброюватися в любов, яка без ненависті не існує.

Мій Учитель суворий: розмовляючи з ним, я відчуваю, що надто вже розніжився на лоні спокійної природи – повинен статися струс. Якби навіть нагрянула така гроза, як тоді – в Карпатах, я б її тепер не відвертав: хай би щезла назавше з моєї душі підступна зваба Рахманії.

На заході нарешті почали схрещуватися бартками Чорнобог з Білобогом, від крицевих зударів вистрелили в небо блискавки, а по наварійському небу стрімко просувалася чорна градова хмара.

На моє обійстя забігли сховатися від грози, яка вже сипнула першим льодовим горохом, дві жінки, одна з яких була моєю давньою приятелькою й мала дачний будинок на другому боці масиву, другу ж побачив уперше. Я зрадів гостям, запросив їх до своєї вілли, розцілував приятельку, з якою мене в’язали довголітня дружба й безкінечні літературні розмови й суперечки; перестрашена смерчем, що вже нахлинув на городи, ламав крихкі черешні й нагинав додолу яблуні та волоські горіхи, вона заволала, щоб я узяв до рук свою бартку й відвернув біду – ти вже це робив не раз, ти можеш, умієш! – та я навіть не поворухнувся, й вона не могла зрозуміти, чому я не виконую її прохання.

А я стояв, ніби заворожений: до мене допитливо й з цікавістю приглядалася незнайома жінка, налита молодою вродою, немов свіжим молоком, вона мала відкрите біле обличчя й великі зелені, мов крутежі, очі; її повні губи були злегка розтулені, і я, забувши про бурю й не чуючи благань приятельки, думав тільки про одне: впитися б у ті губи – і ніщо більше мене не обходило, як колись Овідія, який признавався, що

Причину мого раптового одуріння я вмить збагнув: знав-бо колись цю жінку в дитинстві, бачив її теж у старшому, ніж зараз, віці, можливо, ми й зустрічалися між її весною і літом, а я забув, – та це була вона, моя єдина Nota Bene в ідеальному своєму вияві, й забулася вмить зелепужна пастушка, й образ моєї приятельки збляк: переді мною стояла моя душа, відкрита у всій її земній вартості.

Молода жінка не зводила з мене очей, манила, закликала, залишаючись при