Житіє гаремноє - Юрій Павлович Винничук
Лише Ваша активність дозволить «Post-Поступові» зібрати кошти на окреме видання цього шедевру нашої літератури!
Пані Аліна віднині постійний читач нашого часопису. Пишіть їй, запитуйте, радьтеся! Пані Аліна і її школа — до ваших послуг! Це їй належить гасло: «Українці всього світу, кохайтеся! Щоб нас було більше!»
Публікації «Житія гаремного» передувала така заувага: «Згідно з вимогою власниці рукопису пані Аліни, твір Роксоляни буде публікуватися повністю, без будь-яких скорочень. Тому наперед просив би читачів не гніватися. Мушу вас запевнити, що і я, грішний, не раз червонів, готуючи реліквію до друку. А це свідчить, що я все ж не настільки зіпсований, як вважають там нагорі.
Рукопис, який роздобула пані Аліна, це значно пізніша копія, датована «Літа Божого 1724 місяця августа 10 дня. Рукою власною отписала Ганна Лашкевичівна в граді Константинополю». Таким чином, рукопис уже при переписуванні мусив зазнати деякого редагування, адже оригінал від копії відділяє майже два століття. На щастя, переписувачка, очевидно, теж походила з Галичини, бо не піддала виправленню безліч галицизмів.
Однак для потреби сучасного читача я вніс окремі виправлення, розставив розділові знаки, вкоротивши довжелезні речення, зробив ряд стилістичних новацій, які, проте, жодною мірою не спотворюють ані змісту, ані духу пам’ятки.
Публікація твору Роксоляни переконливо доводить, що і в нас був свій Ренесанс, і що й наш народ має свого «Декамерона». А головне: не такі вже ми цнотливі, як це нам намагаються вбити в голову. Ми теж Європа».
Ця заувага потрібна мені була для того, щоб наблизити «Житіє» до читача, бо якби я писав його мовою початку XVI сторіччя, довелося б дуже багато пояснювати, а вже мова початку XVIII сторіччя була нам значно ближча.
Перед тим, як почати писати наступний розділ, я брав до рук якісь давні українські тексти й читав їх з добру годину, аби перейнятися духом і стилістикою. Однак, звісно, я жодною мірою не відтворив справжню тогочасну стилістику і лексику. Але для ширшого кола читачів, цього було достатньо. Вони повірили. І це було головне.
СКАНДАЛ
Як і варто було сподіватися, «Житіє» збурило патріотично стурбованих громадян. Вони кинулися в атаку, вимагаючи припинити публікацію записок Роксоляни.
Часопис управління освіти Івано-Франківської обласної державної адміністрації «Поліття» заряснів обуреними листами. Особливою активністю відзначився Ярослав Гавучак, вчитель-пенсіонер с. Старі Кути Косівського району. Його листи відзначалися небуденною образністю.
«Прочитавши огидну пошлятину Винничука й Андруховича, не можу обійти її мовчанкою. Молодь — наша зміна, і її потрібно виховувати на красному письменстві. Зараз, коли йде боротьба за збереження нашої суверенності, духовного відродження українського народу, купка літературних збоченців отруюють її свідомість. Знаю, що, як опублікуєте мій матеріал, знайдуться оборонці батьків духовної отрути, які назвуть мене консерватором, навіть неосталіністом. Заспівають стару пісеньку, мовляв, такий жанр є давно на Заході і тому має право на існування».
А вже 15. 08. 92 р. з’явилася його стаття «Батьки духовної отрути»:
«В Ю. Винничука — педагогічна освіта (закінчив Івано-Франківський педінститут). В його книзі «Спалах» є насправді гарні мистецькі речі. Перекладає з англійської і кельтських мов. Страшно і гірко, що цей — за визначенням п. Андруховича — «батько чорного гумору» став батьком духовної отрути. У його далеко не художній повісті «Діви ночі» («Дзвін», № 7, 1991 р. ) він захоплюється старою повією, власницею будинку розпусти, Аліною. Дозволю процитувати його неабияке «соціологічне відкриття»: «Отже, пані Аліна належала до свідомих українок. А це вам не абищо, бо процент українок серед наших проституток був недостатній для нормального функціонування організму нації».
Із сторінок газети «Пост-поступ» дізнаємося, що ця сама Аліна утримувала будинок розпусти ім. Роксоляни, що викликало справедливе обурення жінок з Нижанковичів Львівської області («Молодь України», 11 березня 1992 р.).
Бажано вислухати думку ректорату нашого Івано-Франківського педінституту, в стінах якого навчався Ю. Винничук, викладачів інституту вдосконалення кваліфікації вчителів, педагогів наших шкіл і училищ, журналістів, провідників «Пласту», духовенства, батьків «про художню вартість «творіння» трьох Юріїв (тут йдеться також про Іздрика. — Ю. В.). Цікаво теж почути слово наших студентів, учнів-підлітків про враження від повісті «Ги-ги-ги!», яка виплеснула на сторінки нашої молодіжки.
Патологічна фантазія Винничука створила огидну плюгавщину, в якій старанно зібрано всі людські пороки».
Найрезонанснішим був лист, опублікований у газеті «Молодь України» 11 березня 1992 р. Газета на ту пору мала мільйон читачів. Публікація цього листа дуже нам помогла — наклад почав відчутно рости.
«НАМ ДУЖЕ БОЛЯЧЕ...»
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ СПЕЦКОРУ ГАЗЕТИ «POST-ПОСТУП» ЮРІЮ ВИННИЧУКУ
«За «плюндровані наші села, за сльози України, за втрачене щастя моє і всіх дівчат-полонянок, за смерть батька і матері... Мститиму і далі. Скільки зможу. До останнього подиху». (С. Плачинда, Ю. Колісниченко — «Роксоляна»).
«Пане Винничук, прочитавши в газеті «Post-Поступ» в рубриці «Школа кохання» Вашу публікацію «Житіє гаремноє», ми були до болю вражені цим блюзнірством. Ще Ви називаєте п. Аліну «щирим українським патріотом» з «її зразковою школою українського кохання імені Роксоляни»...
ГАНЬБА!!! Ми взагалі сумніваємось, чи п. Аліна є українкою? Тому що не може українка, яка є «щирим українським патріотом», використати чесне ім’я славетної дочки України для реклами дому розпусти. Чому не вказано, де оригінал, написаний рукою Насті Лісовської, та й чи взагалі був такий рукопис? Чому п. Аліна дівчат-невільниць прирівняла до сучасних професійних повій?! Хто дав їй таке право!? (Якщо Аліна не витвір самого Винничука?) А тепер про Роксоляну.
Наші діти виховувались на високопатріотичних творах наших письменників, серед яких і «Неопалима купина» С. Плачинди та Ю. Колісниченка, де правдиво, воістину святою, славетною українською патріоткою зображена Настя Лісовська. Кожне речення в повісті говорить про великий розум жінки-дипломата, жінки-патріота свого народу.
«Вона знала, що в султанському дворі, в порту, серед сторожі, яничар, на галерах дуже багато Ібрагімових вивідувачів. Великий візир хоче викрити тих, хто влаштовує втечі невільникам на галерах».
...«А Роксоляна знала більше»...
«У морі галера поверне на Очаків, увійде в гирло Дніпра і вгору по Дніпру, аж до кам’яного гнізда запорожців — Хортиці».
Так Настя Лісовська вела дипломатичні прийоми іноземних посланців: «до золотої альтанки запросила іспанських посланців і півгодини розмовляла з ними латинського мовою. А через три дні за її намовою відбувся перший дипломатичний прийом у султана».
«Так завдяки Насті Лісовській зачалася перша сторінка в історії турецької дипломатії...» «За тиждень посланцями венеціанських дожів на срібній таці до ніг Роксоляни було покладено символічну золоту корону володарки і рятівниці Європи...» «Сьогодні Настя приймає угорських посланців...»
Отже, наша історія говорить про Настю Лісовську, що, будучи дружиною турецького султана Сулеймана, керувала Туреччиною 41 рік і «41 рік наймогутніша в світі держава не чинила нападу на Україну, більше того, ще й стримувала татар. Це врятувало козацьку державу від загибелі».
Настя Лісовська — Роксоляна до самої смерті залишалась вірною дочкою свого народу, неньки-України. «Так,
