Голодна весна - Іван Іванович Кірій
– Ти чого? – обернувся до мене Грицько. – Он уже канава за кущами, – показав уперед рукою.
– Бачу, – буркнув я йому в спину.
Канава справді була за колючими кущами шипшини, і ми зупинились біля неї.
– Куди ж іти? Направо чи наліво? – став пригадувати Грицько. – Мабуть, праворуч! Чи ліворуч?
Я запитав у нього, з якого боку він ішов понад канавою, коли бачив у ній ріпу, кладовищем чи від поля.
– Здається, від поля, – знову став гадати Грицько. Я розсердився на нього. Завжди він отак, треться,
мнеться, поки скаже щось. І уроки в школі отак відповідає, учитель з нього по слову витягує.
– Ходімо, – кажу йому, – на той бік канави, звідти видніше буде.
Перелізли, розгледівся він і нарешті визначив: треба йти ліворуч, до дороги в сусіднє село, до якого й виходило кладовище.
Пішли, не зводячи очей з канави, видивляючись у ній зелених, схожих на соняшникові, стебел ріпи.
– О, бачу, є! – зраділо вигукнув Грицько, коли ми минули розлогу, гіллясту грушу, й тицьнув уперед рукою.
Тицьнув і тут же різко опустив її, а на худе, бліде обличчя немов хмара насунула.
Дивлюсь уперед по канаві й одразу все розумію: хтось уже випередив нас, викопав чималий кущ ріпи, залишивши на дні зелене бадилля.
– От чортяка б його забрав! – вилаяв сердитий Грицько того, хто це зробив.
– Чи забере того чортяка, чи ні, а ріпу він викопав і з'їв, – заспокоїв я товариша. – Хто ж тобі винен, що ти так пізно про неї згадав? Усі зараз їсти хочуть.
Пожурилися ми і пішли далі понад канавою. І далі, ще у двох місцях, було викопано чималі кущі ріпи. А біля дороги ріпа в канаві не росла.
– Хто ж викопав? – продовжував обурюватися Грицько, немов це мало для нас якесь значення.
Щоб не йти знову через бригадний двір і не бачити отієї страшної картини з кіньми, пішли додому дорогою, що простелилася попід кладовищем, беручи свій початок з нашого вигону біля церкви. Так було далі до наших хат, але чого нам спішити додому, де немає нічого їсти.
Йшли мовчки, засмучені невдачею. Надто переживав Грицько, ніби був винен у тому, що хтось випередив нас з цією злощасною ріпою.
– А знаєш! – раптом звернувся він до мене, порушивши мовчанку. – Я обов'язково заведу собі ріпи на городі! Щоб росло багато-багато, щоб вистачило для себе й сусідам дати.
Мені сподобалась ця його думка.
– І я теж заведу на своєму городі, – сказав Грицькові.
Ми обидва повеселіли, а мені навіть здалося, що я зовсім не хочу зараз їсти. Ну ніскілечки!
Але так почувалося, доки не переступив поріг своєї старенької хати, у якій не було ні скоринки, ні зернинки. В хаті ж голод нагадав про себе знову.
«Чому так?» – звернувся в думці до Тараса Григоровича на портреті. Він завжди зустрічав мене допитливим поглядом.
Та Шевченко, як завжди, мовчав.
Тієї ночі я спав неспокійно. Мати казала, що стогнав і кричав уві сні, перевертався з боку на бік. Бо снився мені цілісіньку ніч страшний сон. Снилися мені мертві коні з вишкіреними зубами, які потім ожили і, торохтячи кістками, танцювали навколо мене, а та кобила, котру дядьки витягали вірьовками з бригадної конюшні, весь час чомусь намагалася вкусити мене за голову, дихаючи полум'ям. І я, звісно, кричав, просив дядька Дениса порятувати мене, бо він теж чомусь був у гурті коней і теж танцював з ними, вигукуючи: «Що буде далі? Що буде далі?»
Відтоді минуло багато літ, а я часто згадував той страшний сон. Такі події і сни не забуваються.
Розділ шостий. ОБРАЗА
Цю новину ми почули з Грицьком по дорозі до школи. Від Антона. Тільки одійшли від нашого подвір'я, як він гукнув нам:
– Хлопці, заждіть!
Зачекали. Підбігає, захеканий, до нас.
– Чули? Гамазей обікрали! Кажуть – цілий засік ячменю виточили!
– Як? – ми з Грицьком.
Очі в Антона загадково блищать, вилицювате обличчя зосереджене. Пояснює нам:
– Хтось підліз уночі під гамазей, просвердлив у підлозі дві дірки і… наточив зерна… Може, мішок, може, два. А потім дірки забив дерев'яними чопками.
– Звідки знаєш? – поцікавився я, бо це таки справді було цікаво. Так придумати! І додумався ж хтось. Голод примусив.
Антон розказав. Його батько чергував уночі в сільраді й почув від голови, той прибіг рано й дзвонив по телефону в міліцію, щоб негайно приїхали. А голові гамазейщик повідомив, прийшов уранці в гамазей і побачив, що в закромі з ячменем посередині впадина чимала, зерно кудись висипалось. Він з гамазею, заглянув під нього, а там сліди від чобіт і ячмінь розсипаний. Догадався одразу – кража, і до голови додому.
– Перепаде сторожу, – зітхнув Грицько.
– І батько так каже, – мовив Антон. – Якщо швидко не знайдуть злодіїв, його посадять, скажуть – нарочито десь подівся, щоб крадіям посприяти.
Грицько безнадійно махнув рукою:
– Якже, знайдуть. Он їх обікрали, – показав на мене очима, – і що. Злодії сливки та сир поїли, а дядька Івана в тюрму посадили.
Я з вдячністю подивився на Грицька. Он він який, мій сусід і товариш. Спасибі йому.
Антон також із співчуттям подивився на мене.
– Авжеж, куди це годиться. Треба міліції краще тих злодіїв шукати.
Розмовляючи про крадіжку зерна з гамазею, ми прийшли до такої думки: злодіїв треба обов'язково зловити й віддати до суду, щоб іншим теж не закортіло красти. Бо куди ж це діло годиться: одні крадуть та їдять і горя не знають, а інші від голоду потерпають, крихті хліба раді. І засудити тих злодіїв по саму зав'язку! Адже вони на посівне зерно зазіхнули, щоб нічим сіяти було, щоб і далі нам хліба не мати!
З одного боку ми були праві: так, красти негарно. Чесності й порядності нас учили дома батьки, а в школі – учителі. І ми це добре усвідомлювали.
З другого ж боку – ми були неправі. Красти тоді (в ті роки) людей змушував голод, страх перед смертю. Вони не витримували й ставали злодіями. Не всі, звичайно, але ставали. А ось цього ми не розуміли, не усвідомлювали. Це було вище нашого дитячого розуму.
В школі теж тільки й розмов було, що про крадіжку. Особливо серед хлопців. Знайшлися такі, що невідомо звідки все знали, розповідали подробиці, сперечалися між собою. Деякі старшокласники збиралися побігти на великій перерві до гамазею подивитися, як