Все ясно - Джонатан Сафран Фоєр
Чому вона не підсунула цидулку під двері? — дивувався Янкель. Чому вона бодай не згорнула її? Записка виглядала так, як і кожна інша, яку вона коли-небудь залишала для свого чоловіка. Так, ніби там писало: Ти б не міг полагодити дверний молоток? Або: Я незабаром повернуся, не хвилюйся. Йому здавалося невимовне дивним, що оця коротенька записка — Я мусила
зробити це заради самої себе — виглядає точнісінько так само: банально, звичайно, ніяк. Він міг ненавидіти ту, яка пішла, бо вона залишила записку на видному місці, а ще міг ненавидіти її за очевидну простоту написаного, за неприкрашеність цього малого клаптика паперу, на якому не проступало найменшої вказівки на те, що це важливо, що це найбільш болюча звістка, яку я написала у своєму житті, так, я швидше помру, ніж зможу написати ці слова знову. А де ж плями від засохлих сліз? Де кривизна почерку від тремтіння рук?
Але колишня дружина була його найпершим і єдиним коханням, а мешканці тієї вбогої громади зазвичай прощали тих, кого любили, тому він змусив себе зрозуміти її або, принаймні, зробив вигляд, що розуміє. Більше ніколи він не осудив її за цю втечу до Києва, за від'їзд із прибулим вусатим бюрократом, котрого прислали розслідувати його ж, Янкеля, судову справу; той чиновник напевне пообіцяв їй краще майбутнє, сказав, що забере її від усіх цих клопотів, кудись, де затишніше, де не потрібно думати, де ніхто не вимагатиме зізнань, де судова тяганина закінчиться. Ні, не те. Справа була в самому Янкелі. Вона хотіла бути без Янкеля. Наступні тижні він змагався з собою, викидаючи з голови думки про те, як чиновник тра-хає його жінку. Це могло бути на підлозі кухні, серед розкиданого начиння. Або навстоячки, коли вона в самих лише панчохах. Або просто на траві перед їхнім новим великим будинком. Він уявляв, як вона стогне від задоволення так, як вона ніколи не стогнала для нього, відчував ті ласки, які вона йому ніколи не дарувала, бо чиновник був мужчиною, а він, Янкель, ним не був. Чи вона смокче його пеніс? — запитував він у себе. Я знаю, що все це тільки дурні думки, уявні образи, які можуть лише завдавати болю, проте я не можу звільнити себе від них. А коли вона смокче його пеніс, бо мусить так робити, що тоді робить він? Чи він забирає їй волосся з обличчя, щоби краще її бачити? Напевне, торкається її грудей. А може, він при цьому думає ще про когось? Якщо так, то я вб'ю його за це.
Вся громада продовжувала спостерігати за ним — Лілла далі порпалася в землі, Біцль Біцль тер прилавок, Шлойм намагався піском виміряти час — тоді Янкель згорнув цидулку у формі сльози, заховав її у своєму піджаку й зайшов досередини. Я не знаю, що робити, — подумав він. Напевне, варто вбити себе.
Він більше не міг витримати це життя, але так само не зміг би витримати й смерть. Він не міг погодитися з думкою, що його жінка кохатиметься з іншим, але так само не погоджувався на повну відсутність думки. А щодо цидулки, то він не мав сил зберігати її, але й не мав сил знищити. Він спробував її загубити. Він залишав записку біля свічників, котрі плакали воском, вкидав поміж мацу кожної Паски, залишав серед розкиданих паперів на своєму столі, сподіваючись, що по його поверненні вона зникне — даремно. Вона завжди знаходилася. Тоді він зробив спробу витрусити її зі своєї кишені, сидячи на лавочці перед фонтаном з розпростертою русалкою, однак коли він знову сягнув у кишеню по хустинку, цидулка все ще була там. Тоді він заклав нею сторінки найбільш ненависного йому роману в бібліотеці, проте за кілька днів записка виринула між сторінок однієї західної книжки, яку крім нього ніхто зі всієї громади не читав — після цього і та книжка стала Янкелю назавжди огидною. Як він не міг стратити своє життя, так і не міг втратити заради свого життя ту записку. Вона продовжувала повертатися до нього. Вона залишалася з ним, як його частина, як його карб, його рука або нога, вона була з ним, у ньому, ним самим, його заклинанням: Я мусила зробити це, заради себе самої.
За своє життя Янкель стільки всього загубив: дрібні цидулки, ключі, ручки, окуляри, годинники і навіть сорочки та кілька срібних ножів і виделок. Він утратив черевик, свої улюблені опалові запонки (рукави його молитовного балахону Приземлених завжди теліпалися незастібнутими), ті три роки, які він провів поза Трохимбродом, мільйони ідей, які він мав намір записати (деякі з них були всуціль оригінальні, а інші — повністю беззмістовні), втратив волосся, достаток, обох батьків, обох дітей, жінку, щастя в грі на гроші — більше всього, ніж міг би перерахувати. Він навіть загубив своє ім'я: адже до його втечі з громади він був Сафраном, тільки Сафраном від самого народження і до його першої смерті. Здавалося б, немає німого такого, що б він міг іще загубити. Але та злощасна цидулка не зникала, так само, як не полишали його образ розпростертої перед іншим жінки й думка, що найкраще для його життя було б з ним покінчити.
До суду Янкеля-тоді-Сафрана всі любили. Він був президентом (скарбником, секретарем та єдиним пайовиком) Комітету Добрих та Красних Мистецтв, а також засновником, багаторазовим головою та єдиним вчителем Школи Високих Вчень, котра відбувала засідання в його хаті і єдиним учнем котрої був він сам. Сім'я вже звикла до пишних обідів на його честь (якщо тільки не за його присутності) й до того, що хтось із багатших членів Комітету запрошував мандрівного художника виконати пензлем його, Янкеля, портрет. Всі портрети були на диво підлабузницькими. Він усім подобався, всі його обожнювали, проте майже ніхто не знав. Він нагадував книжку, яку кожен хотів би мати, про яку баглося говорити, проте яку ніхто не читав, навіть рекомендуючи прочитати її іншим.
На пораду свого адвоката Ісаака М., котрий креслив руками у повітрі знаки оклику з кожним складом, який вилітав з його вуст, Янкель визнав себе винним в усіх навішаних на нього випадках зловживань, сподіваючись, що це якось полегшить приготовану йому кару. Врешті, його позбавили
