Справа Сивого - Брати Капранови
Що таке маца Клим знав — квадратні млинці, прісні та сухі, і що таке шлімазл, теж знав — так лаявся у конторі на шахті бухгалтер. Тому радо погодився, що посилати мацу у посилках може тільки шлімазл.
Тим часом вулиця зайшла у глухий кут і вперлася у перехняблені ворота, за якими причаїлася темна хата. Колючий дріт, що виконував роль загорожі замість спаленого у пічці паркана, загрозливо хитався на похилих стовпчиках. Вайсман підняв руку. Бійці засопіли Климові у самісіньку потилицю. З-поза воріт не долинало жодного звуку — навіть собака не брехав у темряві.
— Тут, — депеушник обернувся до підлеглих. — Собаку закрили, щоб не видав, що в хату йдуть чужі. Значить, усі в зборі.
— А я би дрючка все-таки взяв, — зауважив один з бійців.
— Бери, — погодився Вайсман, — і стань за хатою, щоб тебе одразу бачили у вікно. Вони не тікають, — пояснив він Климові. — Євреї — гройсе махерн[37], але, побачивши чекіста під вікном, найспритніший махер стає фаталістом.
Він обережно, щоб не рипнула, відчинив хвіртку і пішов уперед. Вікна у хаті були забрані ставнями так, щоб на вулицю не пробивалося навіть дрібки світла. Заховалися — значить, і справді роблять щось незаконне. Радянським людям нема чого ховати від рідної влади.
Вайсман зупинився попід дверима і почекав, поки один з бійців обійде хату з тилу. Щойно той зайняв позицію, він закалатав кулаком у двері.
Навіть через стіни було чутно, що у хаті здійнявся переполох. Там щось зашаруділо і застукало, неначе у мишачому кублі.
— Гевалт[38], — задоволено промимрив Вайсман і ще раз постукав кулаком, тепер уже довше та гучніше.
— Вер?[39] — зсередини почувся жіночий голос.
— Відчиняйте. Державне політичне управління, — несподівано громовим голосом проревів Вайсман, так що, здавалося, навіть хата присіла з переляку.
Зарипіли засуви і двері прочинилися, утворюючи шпаринку для людського ока. Але щойно це відбулося, Вайсман щосили штовхнув стулку ногою. Почувся зойк, щось лунко забряжчало, і двері прочинилися перед представниками радянської влади.
— Біст мешуге?[40] — запитала сухенька стара жінка, яка від поштовху відлетіла до стінки, ледь втримавши свічку у руках.
— Я тобі дам мешуге! — Вайсман подивився на неї суворо з-під форменого кашкета. — Я працівник для особливих доручень ДПУ.
Ці слова, щоправда, не справили на жінку особливого враження — а чи то вона просто розлютилася від вторгнення.
— А ейне пуріц[41] знайшовся! Кучеряве ун[42] кудлате!
— Вер іст? — почувся чоловічий голос із-поза дверей у кімнату, які залишалися щільно зачиненими.
— А їдише жлоб мит совєтіше поц ун мусер[43].
— Фарштінкіне ідін[44]! — огризнувся Вайсман.
Але та не залишилась у боргу:
— А гой а хозар[45]! Кіш мір ін тухес[46]! — і недвозначно показала на свою задню частину.
Клим не розумів більшості слів, але темперамент, з яким лаялася жінка, примусив його зупинитися. Вайсман, більш звичний до характеру своїх землячок, махнув рукою і штовхнув наступні двері. Вони відчинилися з ляскотом, але в кімнаті була суцільна темрява, тому побачити вдалося лише сивого чоловіка у капелюсі, з-під якого на скроні спускалися завитки пейсів.
— Шалом! — ввічливо сказав чоловік.
— Добрий вечір, — автоматично відгукнувся Клим, а Вайсман рукою відсунув із дороги господаря та зробив крок у темряву.
— А чи знає шановний товариш меламуд, що радянська влада будує на Дніпрі найбільшу в республіці електростанцію Дніпрельстан, яка принесе світло у кожну хату?
Господар зітхнув.
— І не кажіть мені, що вас не торкнулась електрифікація, — продовжив Вайсман, потім простягнув руку назад і звелів: — Дай свічку! Бекіцер[47]!
У відповідь господиня скрутила пальці в дулю:
— На!
— Якщо ти не скажеш їй закритися, я вас арештую за образу радянської влади в моїй особі, — Вайсман подивився на меламуда.
— Хая, ша! — владно сказав той.
Жінка принишкла, і цим скористався боєць, який витягнув з її рук свічку та передав Вайсману. Той узяв, пройшов зі світлом до центру кімнати, де, піднявши обличчя до стелі, знайшов лампочку та докрутив її у патроні. Лампочка спалахнула, висвітливши невеличке приміщення, і Клим подумки охнув, бо воно було повне дітей — попід стінами на лавах, за столом у центрі, навіть у кутках сиділи маленькі хлопчики та перелякано дивилися на дядька у формі перед ними.
Вайсман задоволено обвів поглядом дитячі обличчя й обернувся до господаря.
— І що це?
— Кіндерлах[48], — відповів той.
— Я бачу, що кіндерлах. Ваші?
Господар опустив очі.
— Гройсе мешпухе[49]! — глузливо зауважив Вайсман. — А це що? — він узяв зі столу товстий том у шкіряному окладі.
— Талмуд. Свята книга нашого з вами народу, — у голосі меламуда відчувалися нотки гордощів.
Вайсмана це чомусь розлютило, і він кинув книжку на підлогу з такою силою, що, здавалося, підстрибнула хата.
— Це шмате[50], а не книга! — закричав він. Дітлахи принишкли, дехто затулив голову руками, а найменший хлопчик зарюмсав. Вайсман одразу притишив свій запал. — «Капітал» — це книга! А ваш Талмуд — це просто кака[51]!
Чорнявий хлопчик у ярмулці, що сидів за столом просто перед Вайсманом, раптом підвів очі:
— Не можна так казати про Талмуд!
Вайсман нахилився до нього:
— Це що за шмендрик[52] обізвався? Як звати?
— Соломон, — промимрив хлопець, опустивши голову перед напором людини в формі.
— Тому й такий розумник, що Соломон? — глузливо запитав Вайсман і виструнчився. — Діти! Цей старий нудник, — він рукою вказав на меламуда, що так і залишився стояти біля одвірка, — цей партачник продає вам різний локшим[53], щоб відвернути від світлого майбутнього, яке незворотньо йде до нас.
Чорнявий Соломон, який сидів опустивши голову, раптом заплакав уголос, і за ним, немов за командою, заголосили інші. В одну мить дитячий плач заповнив усю кімнату, так що розгубилися навіть представники
