Таємний посол. Том 2 - Володимир Кирилович Малик
Олії у вогонь підлив Сікач. Виблискуючи новим оксамитовим жупаном, він протиснувся аж до столу і вигукнув:
— Братчики, що наказний кошовий вигадує?! Споконвіку в нас був звичай, що новака приймає до коша курінь… Тож і зараз ми повинні вирішити — приймати чи не приймати. А Іван Стягайло має в даному випадку не більше прав, ніж ми!
— А й справді, запанів старий чорт! — прошепелявив беззубим ротом Шевчик. — Забув, як грязюкою мазали голову, щоб пам’ятав, звідки вийшов!
— Розперезався, що й упину нема! — кинув хтось ззаду.
— Справжній глитай! Дука!
Стягайло від гніву почервонів, але мовчав. Відчував, що криком зараз не візьмеш. У людей проривалося зло, яке накопичувалося в серцях протягом тривалого часу, і він знав, що йому треба дати вихід, щоб не вибухнуло.
Та за його спиною вже згуртувалися значні козаки–дуки.
— Хто там кричить на кошового? Ану вийди сюди! — заверещав Покотило.
— А дулі з маком не хочеш?
— Іди сам сюди — обімнемо боки!
— Тихо, братчики! Тихо! — загукав Могила, бачачи, що може дійти до того, що запорожці схоплять один одного за чуби.
Його ніхто не слухав.
Тоді підхопився Стягайло і гарикнув — аж глина посипалася зі стелі:
— Годі, іродові діти! Знайшли час для крику! Пороззявляли роти, як халяви, та й думають, що хтось їх боїться! Замовкніть, кажу! Хіба я проти того, щоб цього чоловіка прийняти до нашого куреня? Хто чув таке? — зробив паузу, уважно прислухаючись до настрою натовпу. За багато років козакування він добре вивчив цей настрій і знав, що в скрутну хвилину треба не перти на рожен, а відступити, заспокоїти збуджених запорожців, які в гніві можуть накоїти хтозна–чого, а коли заспокояться — знову взяти поводи в руки і робити з ними що заманеться… Відчувши легку зміну в настрої натовпу, що був ошелешений таким несподіваним фортелем наказного, Стягайло трохи понизив голос. — Я тільки казав, що у Мишастівському чи Незамаївському куренях людей менше і не так тісно! Але коли ви хочете прийняти його до себе, то про мене — хоч і всю гетьманщину прийміть!
— Прийняти! Прийняти! — залунали голоси.
Люди враз забули про ненависть, що спалахнула в їхніх серцях до Стягайла, почали заспокоюватись. Хтось натякнув, що новакові слід було б ради такої оказії поставити товариству барило горілки. Але тут знову подав голос Покотило. Образа ще ятрила його серце, і йому хотілося хоч чим–небудь дошкулити тим, хто зневажливо повівся з ним.
— Як же його приймати, коли у нього і прізвиська ніякого немає? — спитав він.
Однак настрій натовпу вже поліпшився настільки, що всі сприйняли це як жарт. Хтось гукнув:
— А й справді — треба прізвисько!
— Треба! Треба!
— Ну, то даймо йому прізвисько!
— Даймо! Даймо!
— А яке?
Всі враз замовкли. Дехто наморщив лоба. Інші почали оглядати новака зі всіх боків, намагаючись до чого–небудь прискіпатись.
А Семен Гурко стояв у колі, усміхаючись своєю гарною, привабливою посмішкою, і з висоти свого зросту, бо замалим не підпирав кривого сволока старого, врослого в землю куреня, оглядав ясними очима січове товариство, серед якого мав відтепер жити і з яким мав ділити радощі і горе, життя і смерть. Які різні обличчя, постаті! Люди різного віку — і старі, і літні, і зовсім молоді… Але їх усіх об’єднала спільна любов до вітчизни, за яку вони поклялися зносити і тяготи військового життя, і розлуку з сім’ями, за яку нерідко лили і свою, і чужу кров і клали голови… Тепер вони стояли принишклі, мов діти, і напружено думали — яке ж прізвисько дати цьому русявому красеневі з обвітреним мужнім лицем і високим, злегка похилим чолом? І ніхто не наважувався вимовити якесь лайливе чи образливе слово, яким найчастіше наділяли новаків, на зразок — Щербатий, Головатий, Безверхий чи Голий. Висока міцна статура, розумний погляд сірих очей, що, здавалося, прозирали аж у саме серце, гарно пошитий одяг — нішо не давало приводу для образливого прізвиська.
Але ж якось треба назвати!
Спихальський тихенько підсміювався і підштовхував Гурка під бік — попався, мовляв!
А Покотило, щоб остаточно розвіяти про себе погане враження, з улесливою посмішкою вигукнув:
— Ну, от бачите? Як же його приймати? Він нічого такого не зробив, щоб навіть прізвисько йому придумати!
— Ай справді, мат–тері його ковінька! — показав свого єдиного зуба Шевчик. — Він ще нічим перед нами не відзначився! Нічого не утнув! Ні доброго, ні поганого!
Гурко весело засміявся.
— Ну, за цим діло не стане!
Він раптом повернувся і почав протискуватися до дверей. Козаки розступилися — дали дорогу. Проходячи повз лежанку, Гурко на мить зупинився, замислився, а потім нагнувся, вихопив з вогню палаючу хворостину і швидко вийшов надвір.
— Цікаво, що ж він задумав? — висловив загальний подив Могила і кивнув молодому запорожцю: — Піди подивись!
Той пом’явся — видно, не хотілося виходити на холод, — накинув наопашки кожушину і поволі рушив до сіней. Через якусь хвилину влетів збуджений, переляканий. Ще від порога випалив:
— Братчики, горимо!
— Як? Де? — переполошилися запорожці.
— Кажи толком, вражий сину! — гарикнув Стягайло, зриваючись на ноги.
— Курінь горить! Підпалив той клятий палій! Утнув!
Запорожці прожогом кинулись до дверей, мнучи один одному боки. Мов ошпарені вискакували надвір і з несподіванки застигали: очеретяний дах куреня палахкотів з двох боків, мов стіг сухого сіна.
А біля підвітряного причілка стояв Гурко і стромляв палаючу хворостину під стріху.
— Ти що ж це робиш, клятий?! — налетів на нього Стягайло. — Та за це тебе треба біля стовпа до смерті забити, розбійнику! Придумати таке — підпалити курінь!
Вогонь розгорався. У січовій церкві вдарив на сполох дзвін. З усіх куренів висипали запорожці і, уздрівши пожежу, мчали хто в чім був до переяславців.
— Давайте воду! Снігом засипайте! — лунали вигуки.
— Зривайте очерет!
— Виносьте з куреня зброю, щоб не погоріла!
На ґвалт збіглася вся Січ. З’явилися дерев’яні цеберка. Запорожці стали цепом і почали подавати воду. Інші довгими баграми зривали з даху снопи очерету, відкидали вбік і там їх затоптували в сніг. Все курінне майно — рушниці, шаблі, пістолі, одяг, посуд
