Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
багато трюків. А то я зовсім заплутаюсь у ващих хитромудрих вигадках і нічого не знайду.

— Ні, ні, не буду.

Гольдбах швидко пішов алеєю до міста. Йому було так легко, ніби з нього звалився важкий тягар. Проте це була легкість без радості — так, наче його кістяк наповнився повітрям, а воля його перейшла в газоподібний стан: сам її не скеруєш нікуди, вона повертається, куди вітер подме.

— Моя дружина вдома? — спитав він покоївку на порозі пансіону.

— Немає, — дівчина захихикала.

— Чого ви смієтеся? — неприємно вражений, спитав Гольдбах.

— А чом би мені й не сміятися? Хіба це заборонено?

Гольдбах пильно глянув на неї.

— Я не кажу, що заборонено, — пробурмотів він. — Смійтеся собі на здоров’я.

Він пройшов вузьким коридором до своєї кімнати й прислухався до сусідньої. Нічого не чутно. Він старанно причесав щіткою волосся, почистив на собі костюм; потім постукар у двері суміжної кімнати, хоч покоївка й сказала, що дружини вдома немає. «Може, вона тим часом уже й повернулась, — думав він. — Може, дівчина просто не бачила». Постукав ще раз. Ніхто не відповів. Він потихеньку натиснув на клямку й зайшов До кімнати. Біля дзеркала горіло світло. Гольдбах уп’явся очима в світло, як моря вдивляється в маяк. «Вона зараз повернеться, — майнула думка. — Інакше світло б не горіло».

У нього вже було якесь неясне передчуття, — десь у легких, мов повітря, кістках, у сірому хаосі кровоносних судин, — що вона вже не повернеться. Підсвідомо він це знав, але свідомість його з упертістю, яку може навіяти лише страх, чіплялася, мов потопельник за соломинку, за безглузді слова: «Вона повинна повернутись — інакше світло не горіло б».

І тут він помітив, яка порожня стала кімната. Щіток та слоїчків із кремами біля дзеркала не було; дверцята шафи стояли напіврозчи-нені, і в отворі не рябіли її сукні — там зяяла пустка. Тільки запахи ще не вивітрилися з кімнати; подих життя — але й той був уже лед-ве вловимий: тільки спогад, а за ним чатував нестерпний біль. Потім він знайшов листа, і крізь притуплені чуття прорвався подив: як же він не побачив його одразу — лист лежав посеред столу.

Минуло чимало часу, перш ніж Гольдбах розкрив конверт. Він і так уже знав усе — навіщо було розкривати? Нарешті розірвав його забутою шпилькою, що лежала поряд на кріслі. Почав читати, але слова не проникали крізь льодову кору, що скувала його мозок: вони здавалися мертвими, як слова з якоїсь газети чи з книжки, випадкові слова, що не стосувались його.

Він сидів собі тихенько і чекав, коли почнеться біль, і дивувався, що його немає. Він відчував лише якесь безмірне отупіння, схоже на той моторошний стан перед сном, коли приймеш надмірну дозу брому.

Довго він так просидів. Дивився на свої руки, вони лежали на колінах, наче білі мертві звірятка — бліді, безживні каракатиці з п’ятьма в’ялими кінцівками. Вони, здавалось, не були частиною його самого. Він весь не був сам собою; він був тілом когось чужого, чиї очі втупились у його паралізоване нутро, що тільки час від часу здригалося.

Зрештою він підвівся й пішов знову до своєї кімнати. На столі лежали краватки. Він машинально знайшов ножиці й почав різати їх, старанно, методично відрізаючи смужку за смужкою. Зрізані шматочки не кидав на підлогу,» а дбайливо, акуратно збирав у жменю і складав на стіл барвистими купками. Посеред цього машинального процесу він раптом здивовано подумав: «Що ж це я роблю?» Кинув. різати й поклав ножиці. Аза мить уже й забув, що робив досі. Здерев’янілими ногами пройшов через кімнату й сів у кутку. Там він ще довго сидів, потираючи руки — якось незвично мляво, стомлено, по-старечому, ніби мерз і вже не мав сили зігрітися.

14

Керн кинув у повітря останні сірники. Несподівано чиясь рука лягла йому на плече.

— Що це ви тут робите?

Він здригнувся, обернувсь і побачив жандармський мундир.

— Нічого, — затинаючись, відповів він. — Прошу пробачення! Просто так, знічев’я.

Жандарм уважно подивився йому в обличчя. Це був не той, що забирав його від Аммерса. Керн зиркнув на вікно третього поверху. Рут уже не було видно. Та вона, мабуть, і не могла щось помітити: вже було надто темно.

Керн спробував невинно осміхнутись.

— Вибачаюсь, — невимушено сказав він. — Це був просто жарт. Ви ж самі бачите, що від цього нікому ніякої шкоди. Згоріло кілька сірників — от і все. Хотів запалити сигарету, а вона не горить, тоді я взяв півдесятка сірників заразом і мало не обпік собі пальці…

Він засміявся, махнув рукою і хотів іти собі геть. Проте жандарм затримав його.

— Хвилиночку! Ви не швейцарець, правда?

— Чому це?

— Таж по вимові видно! Чому ви заперечуєте?

— А я й не заперечую, — відказав Керн. — Мене лише зацікавило, як ви одразу вгадали.

Жандарм вельми підозріливо оглянув його.

— Чи це не той самий… — пробурмотів він собі під ніс і клацнув кишеньковим ліхтариком. — Слухайте! — сказав потім, і голос його раптом зазвучав інакше. — Ви пана Аммерса знаєте?

— Ні сном ні духом… — якомога спокійніше відповів Керн.

— А де ви живете?

— Я прибув тільки сьогодні вранці, оце саме збирався підшукати собі готель. Ви не можете мені порадити якийсь? Щоб не надто дорогий.

— Спершу ходімо зі мною. У нас там є заява пана Аммерса, схоже, що вона стосується вас. Треба це з’ясувати!

Керн пішов з ним. Він проклинав себе за необережність. Певно, той жандарм підкрався до нього на гумових підошвах. А може, вся причина в тому, що цілий тиждень усе йшло гаразд. Він став надто безтурботний. Керн крадькома озирався навколо, чекаючи слушної нагоди втекти. Але шлях був надто короткий: за кілька хвилин вони вже дійшли до поліційного відділка.

Жандарм, що перший раз дозволив йому втекти, сидів біля столу й щось писав. Керна це підбадьорило.

— Це той самий? — спитав жандарм, що привів його.

Жандарм за столом мигцем поглянув на Керна.

— Може, й той. Точно сказати не можу. Надто вже темно було тоді.

— То я подзвоню Аммерсу, він мусить впізнати його, — сказав другий поліцай і вийшов.

— Що ж це ви, голубе, — звернувся до Керна з-за столу знайомий. — Я думав, ви вже давно забралися звідси. Тепер буде вам біда. Аммерс написав про вас сюди.

— А я не можу знову втекти? — квапливо спитав Керн. — Ви ж знаєте, що…

— Це виключено. Єдиний вихід звідси — через сіни. А там стоїть ваш друг і дзвонить по телефону. Ні, тепер

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: