Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
— Їмосць щось кажуть?
— Ага, кажу. Кажу, що наколи пані докторова дала Марині п'ятку, щоб Мариня мовчала, то хай Мариня мовчить.
— Або я комусь говорю?
— Ну добре, вже добре… А звідки Мариня знає, що чоловік покійниці готовий винаймити нам будинок? Та він, напевно, має великий жаль до нас всіх, хоч ні я, ні Мариня не знаємося на медицині й небіжки не рятували.
— А бачить їмосць, що не має.
— Десь Мариня все знає…
— А то файс! — за своєю улюбленою звичкою скресала Мариня долонями. — Чай-ко не виссала я того з пальця! Сам, прошу їмосць, говорив мені про це.
— Говорив Марині, що не має жалю до нас?
— Не це… не це… говорив, що готовий тепер винаймити нам той будинок.
— Дивно… А чого це Мариня тримала це дотепер у секреті переді мною?
— Та тому, що до сьогоднішнього дня я не знала на зіхер, чи будемо жити разом з молодятами.
— А що це мало до речі? У помешканні з трьох кімнат могли б і молоді поміститись.
— Ага, тої самої! Господар не хоче, щоб з нами жили й молоді.
— Так казав?
— Ая, казав. Ще казав, що йому дотепер неприємно, що покійна відмовила нам… питав мене, чи їмосць не образилась…
— Та за що я там мала так дуже ображатись? Мене цікавить що інше: чому він не хотів, щоб молоді жили разом з нами?
— Їмосць, бігме, як дитина. А хто нині хоче брати молоду пару на мешкання? Їмосць не знають, як воно є? Де двоє, там до року троє. А їмосць знають, як то в хаті, коли мала дитина… купцяння… хлюпцяння… пелюшки… вільгість в хаті… стінки мокріють… А нині кожному його праця дорога, кажім сюди, кажім туди. А крім того, може, йому не до вподоби, що Бронко — комуніст.
— Так казав?
— Та що їмосць пристають до мене, як прокуратор: казав чи не казав… Не казав, але міг подумати.
— Я не знала, що Мариня вміє читати чужі думки…
— Ага, вмію! От зараз їмосць скажуть мені, що тепер нема у Нашому комуністів, бо їх розігнали ще влітку минулого року!
— О, то Мариня аж так добре проінформована?
«А чому б не була проінформована, коли по базарі валандається повно безробітних «просвітителів».
— Що їмосць кажуть?
— Хочу сказати, чи Мариня не застановлялася над тим, що для нас двох трохи забагато мешкання з трьох кімнат? Мариня не думала над тим, що з чогось треба ті покої оплачувати?
— А чому не думала-м? Думала-м.
— І що надумала Мариня своїм розумом?
— А надумала-м то, що для нас три покої в сам раз. В одному, тому найменшому, будемо жити самі. В другому, тому від кухні, будемо тримати столівників, а до третього візьмемо студентів на стацію, бо я не гадаю сидіти, склавши руки.
— Мариня має фантазію.
— Прошу їмосць, якби не моя фантазія, то їмосць, як інші вдови по священиках, не вилазили б з єпископської канцелярії.
Олена зціпила зуби. Натяк був грубий і дошкульний, але слушний.
Олена перечекала, як випогодиться, щойно тоді вибралася на переговори з власником будиночка під черепицею.
В міру того як ущухав дощ, уляглись і збурені материнським жалем почуття в ній. Прийшла настільки до рівноваги, що могла подивитись на се очима сторонньої людини.
За малим винятком, одружені діти (притому у всіх суспільних верствах) воліють жити окремо. Такий закон життя. Чого ж тобі, нерозумна мамо, робити трагедію з того, що сама природа визнала законом?
Олені згадується розмова з Орестом Білинським, коли її дочка Неля тайком від усіх обвінчалася в тюремній каплиці з людиною» засудженою до смерті.
— П'ять дочок маю, а чи пан меценас знають, що, властиво, я залишилась одинока?
Орест Білинський співчутливо потиснув їй руку:
— Перебільшуєте, Оленко, повірте мені, що перебільшуєте. Те, що діти відходять від нас, — не трагедія, а природний порядок речей. Що сказали б ви про квочку, яка водила б за собою здоровенних молодих курок? Трагедія була б щойно тоді, коли б ваші панни ніколи не покинули батьківського дому.
Як же придалися їй тепер слова друга юності! Стали для неї кладкою з надійним поруччям, якою могла пройти понад розбурхану ріку почуттів на берег розсудливої рівноваги, хоч серце не переставало пощемлювати.
На передмісті, де тротуари заступали стежки понад придорожні фоси[186], змогла Олена наглядно побачити зміни, які зайшли у природі після довготривалих громових дощів. Горбисті грунти були наче навмисне попоясані повздовжніми рівчаками, а низові зрівняв намул до того, що викохані господинями чепурні грядки перетворились в одну незугарну зелену площу.
Проте всюди буяла зелень, яка здавалася ще соковитішою на чорному фоні вологої ситої землі.
Поділася кудись людиною визначена різниця між бур’янами і корисними рослинами. Все буяло, цвіло і видавало запахи, навперейми заманюючи до себе бджіл і комах, що їх назви знають хіба одні ентомологи. Мала враження, що бачить голим оком, як пульсує кров на листячках.
Ідучи стежкою почерез луку, яка мала завести її на вулицю Круту, Олена відчула, що цей буйний вегетативний рух у природі впливає і на її психіку.
«Я одинока? Так, але — не покинута!
Самітна? Так, але водночас вільна!»
Вільна! Слово це зазвучало в її свідомості новим, але яким сильним акордом, що відразу сповнив всеньке її нутро неопреділеною субстанцією, надаючи водночас її думкам, рукам, ногам неймовірної, незвичайно приємно відчутної легкості.
Не йшла, а пливла поміж трав і квітів!
Вільна!
Вільна від чого?
Міг це бути голос її власного розсудку. Міг він належати і Аркадієві…
Отже, допитувався голос, від чого вільна. Від прив'язаності до рідних дітей?
«Так, — відповідала, не дуже турбуючись кому, горда у своєму зухвальстві, — вільна від рабської прив'язаності до дітей, яким я давно не потрібна, якщо не сказати більше, — і за що, власне, осуджувати мене?
Відтепер мій вільний час буде належати тільки мені і моїм мріям! Мала сорок п'ять (фактично ще їх не скінчила!), тільки сорок п'ять і волю, якої не знала дотепер.
Чула про таку одну, що в юності повинувалася матері, пізніше свекрусі, пізніше невістці, а наостатку обзавелася собачкою, щоб і собі, хоч на старість, покомандувати кимсь.
А хіба зі мною не було таке саме?
