Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
Це було страшним, і Андрій кидався душею, шукаючи порятунку. Він мусить з цього вирятуватися, мусить видертися з цих проклятих, таких брачких лабет. Він мусить позбавитися цього слідчого, інакше він пропав. А головне — пропаде багато інших… Вони загинуть так, як от Катерина… Може, то цей самий Донець довів її до божевілля!.. Він мусить його позбавитись. А так само мусить розшифрувати цього варвара, що так пишається своїм «козацьким родом».
В «брехалівці», куди Андрія вкидано після допитів, він випадково зустрів людину — вчителя з того самого містечка, з якого походив Донець. Розговорилися, подружили, бо мали чимало спільних знайомих серед колишніх студентів — мешканців «Гіганта». Але це виявилося потім. Спершу вчитель підійшов до Андрія, взнавши звідкілясь, що його слідчий — Донець. Може, Андріїв вигляд, оформлюваний Донцем, може, що інше штовхнуло вчителя на зближення, але вони подружили. Після ознайомлення вчитель розповів Андрієві, хто такий Донець, звідки він, яке його минуле. З характеристики земляка виходило, що Донець насамперед «досить–таки темна особа» щодо свого нутра, але «спритний кар’єрист». Це — на вчителеву думку. Андрій випитував його геть про всі подробиці з Донцевого життя, випитував пильно й по кілька разів. А подробиці Донцевого життя вчитель знав геть усі, бо були вони колись приятелями, разом навіть колись «в гречку стрибали», вчащаючи до просвіти, ще як були зеленими юнаками. Розповів про Донцеву кар’єру в комсомолі й в партії, про всі його «додатні» й «від’ємні» знайомства, навіть про його коханок та про різні романтичні походеньки… Андрій розпитував та добре все запам’ятовував, сам ще не знаючи, для чого це йому. Так, просто цікаво… Потім з того зродився план. Божевільний план. Він зродився несподівано зі спогаду про «вербовку», й її магічну силу, та про коридорних наглядачів, що з хамів обертаються в янголів. А що як «завербувати», га?
Трагізм і безвихідність становища штовхали саме в цей бік.
«Завербувати»! І тим зробити два великих діла: по–перше, позбутися рафінованого ката, а друге — переставити «загадкового» Донця в нову, зовсім не загадкову площину, де він зможе ділом довести, як то вони, «большевики», справді пиляють грати. Це цікаво… Одначе Андрій не знав, чи він той план здійснить, хоч він і засів у душі, як останній засіб порятунку.
Це сталося зовсім несподівано й майже поза Андрієвою волею. Це сталося в момент глибокого відчаю, коли людина вже не володіє собою й не відповідає за свої вчинки, коли наступ і мордування дійшли кульмінаційної точки, за якою йшла безодня — безодня падіння, іменована «розколенням». О, він навіть не передбачав, що повторення вже раз пройденого — понад людські сили навіть найзатятіших і найтвердіших, що це понад його сили. Запорізький кулак Донця і його чортячий сприт та енергія добивали Андрія фізично й морально… В цім моменті до кімнати зайшов Фрей і з ним ще якийсь більший начальник. Це було десь після півночі, коли Андрій млів на своєму стільці, обливаючись потом і хлипаючи від нападів істерії.
Фрей і його супутник зайшли саме в тій хвилі, коли Андрій висловлював божевільну думку, викликану відчаєм, про те, що Донець його роздавить, але саме цим він доведе, що він не козацького роду, а навпаки, — що з них двох ренегат, і мерзотник, і дворушник він, Донець… На половині цієї досить двозначної й підозрілої на перший погляд фрази й зайшло начальство. Фрей нашорошився. Старший начальник теж. Уявили, що тут відбувається щось цікаве.
Фрей подивився пильно на Донця, а потім наставився на Андрія, тонко посміхнувся:
— А–а… Ви знайомі!.. Ви знайомі?
Мовчанка.
Життя складається з випадків, що часом спричинюють колосальні катастрофи. Маленький випадок, коли він випадає з низкою сприятливих передумов, може спричинити дуже багато. Таким випадком був несподіваний прихід гостей на самім цікавім місці випадкової фрази, і тепер від цього узалежнено дещо зовсім не передбачене ніким з цих начальників і навіть самим Андрієм.
На повторене запитання Фрея Андрій в якомусь одчайдушному відрухові ствердив, що вони дійсно знайомі. А чому б Донцеві не бути знайомим з таким страшним «ворогом народу», як Андрій?!
І це вирішило всю справу, бо ж самого лише знайомства з Андрієм та замовчування цього факту досить, щоб зламати кар’єру кому завгодно.
. . . . . .
Андрій не пам’ятає, що він в безпам’ятстві, в нападі крайнього відчаю говорив, що він відповідав на Фреєві єхидні запитання й які саме ті запитання були. Пам’ятає лише, що він плив за течією і зумисне не хотів їй протистояти, режисером же був Фрей з властивою йому чекістською «бдітєльностью», та «проникливістю», та недовірою до всіх, хто ще не сидить в цій тюрмі. В кожному разі вся Андрієва докладна обізнаність з Донцем була використана випадком з найбільшим ефектом.
Скінчилося все тим, що, сам не зчувшись як, Андрій «завербував» Донця. Завербував він його, як «керівника справжньої», а не тієї, що йому закидають, «контрреволюційної організації». Він завербував його, як свого «шефа й повелителя», що тепер б’є його й мучить, щоб мовчав.
Звідки було Андрієві знати, що цілим НКВД саме трясла епідемія взаємонедовіри й що, власне, це перерішило всю справу.
Фінал всієї сцени був такий:
В обличчю непередбаченої, але видимої катастрофи Донець стояв за столом і розгублено та нервово