Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

Коли вони мчали вздовж вулиці й з гуркотом перетинали залізничну колію, Рет лише час від часу підганяв коня. Обличчя його було зосереджене й відсторонене, наче він забув, де опинився. Невеселі, видно, думи обсіли йому голову, бо широкі плечі його згорбились, а підборіддя випнулося наперед. Від вогняної жароти піт струменів у нього по чолу й по щоках, але він навіть не витирав його.

Вони звернули в один бічний провулок, тоді у другий, і так довго метляли то туди, то сюди, що Скарлет уже й не знала, де вони, але гул пожежі зрештою завмер позаду. Рет усе не озивався, одно тільки розмірено шмагав коня. Багряні сполохи в небі пригасали, дорогу поглинав такий страхітливий морок, що Скарлет рада була б хоч слово почути від нього, навіть глузливе, в’їдливе чи й образливе. Але він не озивався.

Та хоч Рет і мовчав, вона однаково була вдячна долі, що він поряд. Добре, коли обік тебе чоловік, до якого можеш притулитись і відчути, яке міцне у нього плече, коли знаєш, що він оберігає тебе від цього неймовірного жахіття, нехай навіть він тільки мовчки дивиться вперед.

- Ох Рете,- прошепотіла вона, хапаючи його за плече,- що б ми робили без вас? Яке щастя, що ви не пішли до армії!

Він обернувся і так глянув на неї, аж вона опустила руку й відсахнулася. В очах його не було цим разом насмішки, а тільки неприхована розгубленість і водночас лють. Потім він зціпив уста й одвів погляд. Далі якийсь час вони їхали мовчки - лише візок хилитався з боку на бік, та попискувало немовля, й посапувала носом Пріссі. Коли Скарлет набридло терпіти це посапування, вона боляче вщипнула негритянку, і та вереснула не своїм голосом, а тоді перелякано змовкла.

Нарешті Рет завернув ще кудись під прямим кутом, і трохи згодом вони опинились на широкій, уже рівнішій дорозі. Невиразні обриси будівель траплялися дедалі рідше, а за ними обабіч шляху муром поставав незайманий ліс.

- Оце вже ми й за містом,- коротко сказав Рет, натягуючи віжки.- Перед нами основна дорога на Раф-енд- Реді.

- То швидше їдьмо! Не зупиняйтесь!

- Нехай конячка передихне хвильку.- І обернувшись до Скарлет, повільно спитав: - Отже, ви, Скарлет, таки рішуче зважились на це шаленство?

- Яке шаленство?

- Ви все ще хочете добиратися до Тари? Це ж самогубство! Поміж вами й Тарою кіннота генерала Лі та військо янкі.

О Боже! Він що, не повезе її до Тари, коли вона стільки пережила за цей страхітливий день?

- Звичайно, хочу! Ради Бога, Рете, не барімося. Кінь зовсім не втомився!

- Стривайте-но. Цією дорогою їхати до Джонсборо не можна, бо вона тягнеться вздовж залізничної лінії. А за цю залізницю цілий день точився бій на південь від Раф-енд- Реді. Чи знаєте ви які-небудь інші шляхи, путівці чи й тропи, щоб не через Раф-енд-Реді й Джонсборо?

- Знаю! - полегшено скрикнула Скарлет.- Ближче до Раф-енд-Реді є путівець, що від основної дороги на Джонсборо відбігає вбік на багато миль. Я з татом часто їздила там верхи. Цей путівець проходить потд самим маєтком Макінтошів, а звідти до Тари лише одна миля.

- То й добре. Може, вам пощастить безпечно обминути Раф-енд-Реді. Генерал Стів Лі сьогодні з полудня прикривав там відступ. Може, янкі туди ще не дійшли. Може, ви й проскочите, якщо солдати Стіва Лі не заберуть у вас коня.

- Цебто я… я проскочу?

- Атож, ви. - Галое його звучав шорстко.

- Але, Рете… Ви… Хіба ви не одвезете нас?

- Ні. Я покидаю вас тут.

Вона розгублено подавилась навколо себе - на синє у багряних відсвітах небо ззаду, на темні стовбури дерев, що обступали їх, мов тюремні мури, на переляканих істот у візку і врешті на Рета. Чи вона з глузду з’їхала? Чи не второпала чогось?

А він явно осміхався. Було видно, як біліли його зуби в напівтемряві, як в очах поблискувало звичне глузування.

- Покидаєте нас? А куди… Куди ж ви підете?

- Я піду, моя люба, разом з армією.

Вона перевела подих- з полегкістю і з роздратуванням. Знайшов коли жартувати! Щоб Рет - і в армії! Хіба ж не він обзивав безтямними дурнями тих, хто дає себе заманити барабанним боєм та патяканням ораторів і накладає головою, аби інші, у кого більше клепок, тим часом багатіли?

- Боже, ви так мене налякали,- та я могла б задушити вас за це! Рушаймо вже.

- Я зовсім не жартую, люба. І мені прикро, Скарлет, що ви не оцінили належним чином мій саможертовний порив. Де ж ваш патріотизм, ваша відданість Нашій Благородній Справі? Вам випадає нагода благословити мене словами: “Повертайтеся зі щитом або на щиті”. Тільки покваптеся, бо мені ще треба виголосити героїчну орацію перед тим, як податись на поле бою.

Його протягла мова звучала глузливо. Він кепкує з неї, але заразом, як їй здавалося, і з самого себе. Що він таке торочить? Патріотизм, щити, героїчні орації? Та це він несерйозно! Це ж просто в голові не вкладається, щоб він так легкодумно заявляв, що залишить її тут серед ночі на дорозі, з жінкою, яка вже, можливо, помирає, з щойно народженим немовлям, з дурепою-негритянкою і переляканою всмерть дитиною, і скине їй на плечі їх усіх, коли довкола на цілі милі поля боїв, і дезертири, і янкі, і стрілянина, і чого тільки нема!

Колись давно, шестирічною дівчинкою, вона впала з дерева, впала плазом, на живіт. Вона й досі пам’ятала ту моторошну хвилину, поки до неї верталася спроможність дихати. І ось коли зараз вона дивилась на Рета, то мала таке саме відчуття, як і тоді - голова мов очамріла, забило подих, до горла підступає нудота.

- Ви жартуєте, Рете!

Вона схопила його за руку й відчула, як сльози скрапують їй на зап’ясток. Він підніс її долоню до уст і легенько поцілував.

- Себелюбна до кінця, чи ж не так, моя дорога? У вас на думці лише власна неоціненна шкура, а не інтереси героїчної нашої Справи. Але подумайте-но, як піднесуться духом наші воїни, коли я за три чисниці до смерті Конфедерації стану до лав армії!

У голосі його чулась якась зловтішна вкрадливість.

-