День гніву - Юрій Косач
* * *
А в такому контексті яку вагу може мати сьогодні перечитання (а фактично, відкриття) майже 70-літньої давності роману Юрія Косача «День гніву» — роману, який, за нормальних обставин, мав би бути часткою літературної класики, а який невідомий переважній більшості українців не лише в Україні, а й у діяспорі? Чим саме, якими характеристиками форми чи вимірами змісту, «День гніву» мав би бути цікавим для сучасного читача? Що відрізняє цей роман нонконформістичного еміґраційного автора від численних інших прозових текстів української літератури, присв'ячених темі Хмельниччини загалом, а особі гетьмана Богдана зокрема?..
У першу чергу, як переконаються читачі, які з відвертим розумом і зосередженням уваги відбудуть заворожливу подорож сторінками цієї книги, роман «День гніву» — це, напевне, наймайстерніший (а в цей же час вельми читабельний) український літературний твір про бурхливу і, багато в чому, маловідому, вкриту серпанками леґенд епоху Хмельниччини. Це величезна втрата для української культури, що, із здебільшого практичних причин (насамперед неспроможності знайти видавця для своїх творів), Юрій Косач не завершив задуманої трилогії романів «Цезар степів» про Богдана Хмельницького, в якій «День гніву» мав бути лише першою частиною. Дві наступні частини трилогії «Хмельничани» та «Сойм у Чигирині» — не були написані. І цей перший із задуманої трилогії роман — яскраве явище української історичної белетристики. Причому цей твір освітлює-зображає епоху Хмельниччини із унікальної перспективи, яка особливо співзвучна із сучасністю і, як про те піде мова далі, може виявитися дуже цінною у теперішній час переосмислення понять України і української тотожності після Революції Гідності…
Для читачів в Україні, багато із яких виросли на літературі створеній під жорстким ідеологічним диктатом, «День гніву» стане відкриттям нових інтерпретацій подій української історії та джерел українського державотворення. Передовсім, роман Косача, без сумніву, побудований на принципово відмінному розумінні історії від того, який пропагували радянська цензура та соцреалісти, і, серед іншого, цей текст може слугувати засобом «десовєтизації» уявлень про Хмельниччину й про історію України загалом. Цей майстерний твір розвінчує багато колоніальних мітів, а зокрема й міт про «неєвропейськість» України та «спільність її історії і історичних інтересів» з Московією-Росією, — мітів, які програмно й ефективно насаджували в свідомості українців за останніх три століття імперські системи влади та освіти.
І справа аж ніяк не в тому, що «День гніву» мав би декларативно «боротися» з ідеями імперських ідеологів і письменників, та аналогічними засобами — лише зі знаком мінус — «в лоб» заперечувати, скажімо, аксіоми «щасливого возз'єднання України з Росією» або «споконвічного російсько-українського братерства». Декларативних заяв, які описували б інший вимір українсько-московських реалій, ніж той, що його пропагували соцреалісти, в романі Косача практично нема. Дуже рідкісний виняток з правила — це внутрішній монолог Хмельницького, в якому, обдумуючи природу стосунків із сусідніми державами, гетьман думає: «Ох, боюсь, боюсь Москви. Саме там рабство і неволя. Крім божого й царського нічого там нема. Навіть бояри себе царськими рабами називають. Простих же людей на торговищах продають… Ні, Москви боюсь… Із вогню та в полум'я…»
Ні, справа в іншому: в тому, що Косач, на основі глибоких досліджень історичних реалій доби, талановито й переконливо демонструє зовсім іншу реальність від тієї, яку, під тиском директив, плекали автори в царській Росії та СССР. Наприклад, це незначність, повна марґінальність «московського чинника» в житті України, бодай у першій фазі визвольної війни, яка описана у «Дні гніву». Хоча Хмельницький та козацька еліта беруть до уваги Московію у своїх політичних розрахунках, а інколи персонажі-московити з'являються в різних відгалуженнях сюжету, усі ті мотиви не те, що другорядні, а й зовсім-таки марґінальні, а що основне, чужі в українському оточенні, незрозумілі, непередбачливі й далекі від українського суспільства, зовсім відмінні своїм характером і ментальністю.
В тексті Косача читач не знайде жодних слідів постульованого імперською пропаґандою «братерства» козаків-українців та московитів, ба навіть взаєморозуміння між ними чи наявності спільних інтересів. І хоча Косач так і не написав подальших частин трилогії «Цезар степів», а зокрема не описав часів Переяславської ради, коли «московський чинник», без сумніву, значно сильніше впливав на політичне життя Гетьманщини, — самі уже заголовки частин трилогії багато чого говорять про загальний підхід Косача до «московської» теми. Друга частина трилогії, — «Хмельничани», — ймовірно, мала б описати оточення гетьмана, себто процес формування нової козацької старшини, еліти Гетьманщини, яка згодом творила (як про це й писав надхненник Косачевої трилогії Липинський) державну структуру козацької України. Зате третя частина — «Сойм у Чигирині» — замість зосередитися на Переяславській угоді, яка для імперських письменників узагалі була центральною подією Хмельниччини, вносить у заголовок зовсім іншу, протилежного змісту епохальну подію. Йдеться про старшинську раду в Чигирині, яка мала місце 12 жовтня 1656 р. й на якій, повністю розчарована діями московитів і обурена московсько-польським договором у Вільні, козацька старшина «фактично проголосила незалежність козацької України»[583]. Про цю раду так писав посланець царя Васілій Бутурлін: «Всі полковники, осавули та сотники складали собі взаємно поміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі як один муж разом стояти будуть». На думку декого з істориків, це була «вища точка державного усвідомлення» козацької еліти, і «лише смерть Богдана Хмельницького перешкодила цій ідеї здійснитися…»[584]. Отож, скидається на те, що навіть в оцінці пізнішого періоду визвольної війни, коли «московський чинник» відігравав значну роль в козацькій політиці, Косач не зважав на імперські інтерпретації подій, а ставив наголоси на інших: «державницьких» українських мотивах, згодом всуціль замовчуваних, а то й заборонених імперською цензурою.
Принаймні в романі «День гніву» козацько-український і московський світи — це дві зовсім окремі й далекі одна від однієї дійсності, два зовсім чужі соціокультурні контексти, дарма що вони відверто між собою не ворогують, та це лиш підкреслює їхню віддаленість, бо козаки також не дружать з Москвою, не будують майбутніх планів на основі сподівань на союз із московитами. Навпаки, в Косачевому романі усі очі, плани та надії українського суспільства спрямовані на Європу. Європейська політична ситуація половини XVII віку й європейська культурна та інтелектуальна традиція визначають усе мислення і плани Хмельницького, який вільно спілкується різними мовами із дипломатами, читає латиною «Коментарі про Гальську війну» Юлія Цезаря, та і його називають «Цезарем
