Fata morgana (збірник) - Михайло Михайлович Коцюбинський
– От громада і присудила… Будемо одбирати землю од пана…
– Що?
Аркадій Петрович несподівано крикнув.
Він встав з-за столу і наблизився до них з серветкою у руці.
Але люди були такі спокійні, наче прийшли порадитись тільки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько і зашамкав покірно:
– Ми не хочемо кривдити пана… щоб усе мирно, по-божому було…
– Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, – одвів діда рукою рудий Панас.
Тепер вже ціла родина – Софія Петрівна, Антоша і Ліда – покидали свої місця і встали за плечима хазяїна дому.
Лиш сліпий Жан лишився сидіти, світячи більмами на собак, що лизали тарілки.
А Бондаришин провадив так само покірно і наче байдужно:
– Борони Боже… лишимо й панові трохи земельки… на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була… та на крокет…
– Ах, ах! – зробилось млосно Софії Петрівні, і поки Ліда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офіцерські штани і процідив крізь зуби:
– Вот негодяи!..
– Ми вже так через те, що пан були добрі до нас, спасибі ласкавому пану, – кланявся Бондаришин.
– Аякже… Гріх що казати… всі люди пана «татком» взивають… – гуділи за ним.
– Ну, добре, – стримав образу Аркадій Петрович. – Не одрікаюсь од своїх слів… Коли так присудила громада…
В його голосі чувся вже лід.
– Аркадій! Що ти говориш!… Як смієте ви!.. – хвилювалась Софія Петрівна.
Антоша поривався щось говорити, і сині жили наллялись в нього на білому лобі.
– Так отак, пане… за два дні маємо свято, тоді громада й поділить землю. А тим часом нехай пан собі поміркують, де їм лишить на грядки… чи коло дому, чи в полі.
– Звісно, що коло дому… ловкий погній… і наручно буде… – вирвався з радою рудий Панас.
– За два дні вже пан самі обміркують… Ми не хочемо зразу… бо ви в нас добрі, спасибі ласкавому пану і вашій пані… Вони нас ніколи не забували…
– Авжеж… чи порошку там, чи мазі якої… звісно, наші пани… Оставайтесь здорові…
І поки виходили люди, усі стояли немов закляклі, тільки Аркадій Петрович теребив в руці серветку.
Але Софія Петрівна отямилась скоро:
– Аркадій! Ти збожеволів! Ти не смієш оддавати землю. Ти маєш діти!..
– Это нельзя оставить! Тут нужны меры… – гарячився Антоша і так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала під ногами у нього.
Тільки Ліда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию і розтягала в усмішку, правда, бліду, широкий рот.
– Ах, дайте ви мені спокій! – роздратовано скрикнув Аркадій Петрович. – Зрозумійте, нарешті, що я інакше не можу…
Зібгав серветку, кинув на стіл і вибіг з хати.
Серед ґвалту і метушні, що знялись потім, Жан пробасив раптом:
– Ну, «міноносце», розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу…
– Єсть! – стрепенувсь «міноносець».
Але плавба не вийшла.
Усі рішили, що зараз треба порадитись вкупі, і запросили Жана.
А щоб прислуга не чула, взяли його під руки і вийшли з їдальні разом зо всіми псами.
Тільки Мишка десь щезла.
* * *Мишка знайшла хазяїна свого аж в кабінеті. Стояв під скляними дверима, що вели на терасу, і стежив, як з докучним дзижчанням билась об шибку муха. Мишка ткнулася носом об його чобіт, але він її не помітив. Тоді вона заскакала на двері, щоб дістать муху, але не зловила, утомилась і лягла у кутку на подушку.
Крізь шибку виднілись білі колони тераси, а за ними – квітник. На клумбах горіли маки, а ранні левкої тільки що розпускались. Аркадій Петрович щодня дививсь на квітник, але тільки сьогодні він його зацікавив. Одхилив двері і підставив лисину сонцю. Потім важко зійшов по сходах і присів над квітками.
Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собі і не хотів признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, він завжди тримався такої думки і завжди її висловляв, але щоб у нього… От тобі й добрі «сусідські» стосунки! Згадав всі поради свої і поміч, кумовання і сільські весілля, на яких він грав ролю весільного батька. В того самого Бондаришина він, здається, хрестив… А тепер все се забулось!
– Грядка цибулі і на крокет… Ха-ха!..
Сонце напекло йому лисину. Воно непереможно і безупинно лилось на квітник і на поля, що кудись бігли з горбка на горбок, аж до крайнеба.
Вернувся додому, надів картуз і, замість того щоб лягти на кушетку, як звик по обіді, подавсь на подвір’я. Широкий двір зеленів моріжком. Хурман порався з фаетоном, а Савка крутивсь біля нього. Певно, вже обмовляють новини! Аркадій Петрович хотів звеліти осідлати коня, але не зваживсь якось, наче опинився на чужому хазяйстві. Мовчки перейшов він повз них у браму і опинився на полі. Жито вже красувалось. Жовті палички цвіту тихо гойдались на волосинках вздовж колосків, і непомітний пилок золотився на сонці. Дитячі очі-волошки виглядали із гущини. Мишка раптом зашелестіла в житі і побігла стежкою наперед. Ниви то поволі котились в долину, то підіймались на похилі горби, наче земля в солодкій млості вигинала хребет, а Аркадій Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нічого не думать і тільки вдивлявся в таємничу глибінь густих зарослів жита, тільки чув під ногами ніжну м’якість межі. Правда, од поля вставали якісь голоси, щось промовляли, але він того слухать не хотів. Хотів спокою і самоти. Але чим далі заглиблявся він в поле, тим виразніше підіймався од землі голос, м’який, зрадливий, і сперечався. І тут він вперше почув всім тілом, що се обзивалась до нього його земля, що він з нею так зрісся, як з жінкою, з сином, з дочкою. Що тут, де він ступає, ходили ноги батька і діда, і над полями лунав їх голос, голос цілого роду Малин. Що все, чим він пишається й цінить у собі, його розум, смак і культура, навіть його ідеї, – все згодували, усе зростили отсі лани.
Але Аркадій Петрович вже сміявсь над собою:
– Ха-ха! Заговорила дворянська кров…
Зусиллям волі він змахнув усі думки і далі брів.
Зліва, при мокрій долинці, кінчались жита і починалась лука. Тут паслись корови й лошата. Пастушок Федько, вгледівши пана, зняв рваний картуз і так стояв, босий, з торбинками через плече.
– Надінь картуз! – гукнув Аркадій Петрович.
Пастух недочув і біг до нього.
– Картуз… картуз надінь!
Корови розбрелися по луці, гладкі, сочисті, як і трава. Лошата підняли голови до хазяїна свого й чекали, напруживши жили на міцних шиях, готові плигнути і помчатись по луці на тоненьких тугих ногах.
Підійшов до любимого Васьки і почав чухати шию, а Васька поклав на плече йому морду, мрійно зм’якшивши вираз полохливих очей. І так вони довго стояли в якійсь звірячій приязні, і обом було приємно – одному чухать, а другому чуханим бути.
«І се
