Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

– Еге! Та це не жарти! Давно ніхто з них не викликав у тебе жалощів, романтичний воїне!

– Не викликали. Та розподіл моїх симпатій був і залишається не за статевими ознаками. Одну сволоту я абсолютно тверезо вирішила покарати. Бо він сволота. І має хоч як заплатити. Так, я не Бог. І не мені карати чи милувати. Але моїй дитині потрібні гроші на операцію. Ти це знаєш. І чим швидше, тим краще. Ти б дала нам, якби мала?

– Ну, ти питаєш!

– Отож. А та сволота винна. Винна тобі!

– Мені?!

– Так. Я не хотіла казати, щоб не тривожити, але… Раз уже стався такий облом та ще й з наслідками… Будемо якось розкручувати. Я випадково побачила його біля нашого будинку два тижні тому. І вже тоді знала, що примушу його заплатити. Бо за все треба платити! Я не знала, як це зроблю. Доки днями не зустріла одну дивну провидицю біля метро.

– То ти заздалегідь знала, в чию квартиру йдеш?!

– Так. Це був… – і Ліза назвала ім’я та прізвище.

Оля миттю зблідла, зіщулилась і стисла кулаки так, що нігті впилися в долоні.

Наступного ранку Ліза не бралась, як зазвичай, до роботи. Вона мовчки сиділа в своїй кімнаті за столом перед ноутбуком, посунувши до вікна незавершений триптих.

Ліза не любила мольбертів, їй подобалося наче літати над своїми роботами, ніби спускаючи звідкись згори на цупкий папір чи на ґрунтоване полотно власну реальність, забуваючись і забуваючи. Вона ніде й ніколи до пуття не вчилася малювати, не знала технік, не мала «школи». Але те, що виходило з-під її рук, вражало, зачаровувало, не відпускало. Героїнями її численних картин, які останнім часом залюбки купували для своїх інтер’єрів ресторани, кав’ярні та клуби, були жінки. Загадкові, витончені, невловимі – вони затримували на собі погляд, хвилювали, приваблювали і… залишались незвіданими, нерозгаданими, таємничими.

Коли Ліза малювала, в квартирі панувала тиша. Оля йшла гуляти з Ясею чи просто шепотілася з нею про щось в іншій кімнаті, обмостившись на дивані «думочками» та м’якими іграшками. А інколи вони теж творили – Оля вчила дівчинку ліпити з пластиліну. Це заняття малій було дуже до вподоби, не маючи змоги бачити, вона м’яла матеріал пальчиками, час від часу нюхала свою роботу і навіть торкалася її губами та язичком. Найкраще в неї виходили горошинки та змії-ковбаски.

Цього ранку Оля одягла Ясю і вийшла з нею гуляти – сонячний травневий день виманював людей із квартир – чому б і не вийти? Та й Лізу вочевидь треба було залишити на самоті, дати змогу все зважити, подумати. А вона – голова. Неодмінно щось викрутить. Не вперше.

Свої власні думки та страхітливі спогади Оля передумала за цю ніч, коли і наревлася, і назітхалася, і скреготала зубами, і читала єдину знану нею молитву «Отче наш». А вранці дівчина знову сказала собі: «Життя триває!» Вона вирішила, що біль, спровокований спогадами про минуле, не має зупиняти її рух уперед чи навіть пригальмовувати його.

Останнім часом їхнє життя певним чином налагодилось, але відтепер ворог настільки близько, що дівчина наче відчувала його присутність шкірою, ніздрями, нервами, змінювала не стільки ситуацію та їхній спосіб життя, скільки загострювала її увагу, підкорювала собі реакції, змушувала бути в тонусі, хоча… «Хоча це ще невідомо, кому тепер треба бути в тонусі!» – скривила губи в недобрій посмішці Оля, тримаючи однією рукою маленьку ручку Ясі, а другою натискаючи кнопку ліфта.

Коли вони вийшли з під’їзду, Оля вдягла темні окуляри і сторожко роздивилась навколо. Під окулярами напружено тіпнулась повіка – мабуть, нерви. Менш за все дівчина хотіла зустрітися зі своїм ворогом, котрий попри всі закони логіки виявився їхнім тимчасовим сусідом у такому великому Києві. Ліза знала про це, але промовчала. Чи мала рацію? Хоча двічі за останні дні вона дала зрозуміти, що зовсім скоро доведеться знову «підніматися на крило» і міняти місце, от лише добуде грошей на операцію для дитини. Власне, Оля саме із цим і пов’язувала перспективу переїзду, бо ж операцію таку роблять тільки в Одесі. А тут, виявляється, таке…

Раптом дівчина побачила, що від товстого дерева відділився мужчина, зробив кілька кроків у її бік і нерішуче завмер. Оля впізнала недавнього знайомця, стримала посмішку, нахилилася, підняла на руки Ясю і рушила вперед.

– Олю, доброго дня. Ви мене впізнали? Ми вчора з вами…

– Потусувалися в застряглому ліфті.

– Так. Дурна якась ситуація була…

– Не переймайтеся. Ліфти працюють, усі живі-здорові, життя триває, – сказала Оля, ще раз уважно оглянувши через окуляри двір.

– Олю, це знову Лев? – раптом спитала Яся.

– Так, це я, – озвався до дівчинки Льовушка і торкнувся маленьких пальчиків її руки, яку та простягнула до нього.

Він зазирнув у вічі дівчинки – вони нічим не відрізнялися від очей інших дітей, хіба що здавалося, що дивиться дитина не на нього, а кудись повз, кудись нефіксовано-далеко, наче замислилась. Він зробив ще півкроку назустріч, і Яся ковзнула пальчиками від його скронь до підборіддя і здивувалась, відчувши не гладку шкіру, а небриту щетину. Вона насупила брови, взяла Льовушку обома рученятами за щоки та замислилася.

– Олю, ви гуляти вийшли? Можна, я трохи пройду з вами? Я хотів щось розповісти, поділитися. Не знаю, навряд ви чимось зарадите, просто так сталося, що вчора ми застрягли в ліфті… А ще я подумав, раптом можу бути чимось корисним…

Льовушка був не надто переконливим і навіть трохи смішним у своїй спробі пояснити, чому він сьогодні чекав їх біля будинку. Яся все ще тримала його за щоки, а він говорив, нахиливши обличчя до дівчинки і не дивлячись на Олю.

– Власне, ми йшли до парку, там є дитячий майданчик, гойдалки та бювет із колонкою – Яся любить там мити