Соня - Катерина Бабкіна

– Можна я в душ піду в тебе? – спитала Соня, коли вони приїхали. – Женя не буде проти?

– Можна, – сказав Пух і якось боязко взяв із заднього сидіння невеличку Сонину сумку.

У квартирі пахло кавою з молоком, добрим ранком і сніданком, поки вони роззувалися у великому передпокої, на кухні хтось дзвенів ложками і чашками, грало тихо польське радіо. Соня зауважила акуратно розставлене доглянуте взуття, стрункий торшер у кутку, одяг на вішалці, посортований за кольорами, чорно-білі фотографії і кілька старих плакатів у рамках, які ненав’язливо, але вдало доповнювали світлий інтер’єр. У вітальні було видно піаніно, круглий застелений довгою скатертиною стіл з букетом кольорових тюльпанів на ньому і сонячні плями, котрим ніщо не перешкоджало потрапляти в кімнату через велике вікно. Женя, хто б вона не була, і Пух чудово давали собі раду з житлом, любили його – так усе облаштовують люди, котрим приємно жити. Або ті, хто дуже старається, щоби жити їм було приємно. Пух переминався з ноги на ногу, Соня акуратно прилаштувала замшеві черевики поруч з усім його взуттям, і тут з кухні почулися чиїсь кроки. До пояса роздягнена, іншими словами, по-домашньому топлес висока короткострижена Пухова дівчина вийшла до передпокою і обійняла Пуха ззаду, тицьнулася носом кудись йому під вухо, поцілувала в шию, і саме коли Соня приготувалася привітатися, не підводячи очей, бо ж дівчина неодягнена, та сказала низьким, пристрасним, приємним чоловічим голосом:

– Це ж Соня! Яка гарна!

З-за спини Пуха на неї усміхнено дивився Женя Верти-порох. Пороха в школі теж ніхто не любив, точно так само, як і Пуха. Соня, правда, ніколи не зауважувала, щоби й Пух його надто любив, – але на те, очевидно, були свої причини.

– Ми переважно кажемо, що ми брати, – казав Порох, наливаючи всім кави з блакитного кавника.

– Якщо хтось раптом питає, – додав Пух.

– Які ви брати, – сказала Соня, – у вас же прізвища різні.

– Але схожі, – серойзно, проте якось безнадійно, сказав Пух.

Найгірше їм було з найближчими. Сім’я Пороха була релігійною, інтелігентною. В дитинстві Порох співав у церковному хорі, а в школу носив із собою трубу – ходив на музику. Порох любив сестер, матір та бабусю, але батько заборонив йому з’являтися вдома, він викладав в університеті, йому це було не треба – такі історії. Сестри іноді крадькома до Пороха забігали, розкидали в передпокої туфлі на підборах, розповідали про життя, показували фотографії, передавали щось від мами й образки від бабусі – але тільки коли вдома не було Пуха. У Пуха лишився тільки батько, вони не спілкувалися, відколи Пух закінчив школу. Батько купив йому квартиру, прослідкував, щоби він потрапив на факультет економіки й не потрапив в армію, переказував гроші йому на рахунок – не багато і не мало, по-середньому, й час від часу дзвонив запитати, чи все нормально. У Пуха все завжди було нормально.

– Я його розумію, – казав приречено Пух. – Він колишній військовий, у них це вважалося ознакою нездатності себе захистити, ну знаєш, як у тюрмі.

Соня не знала.

Пух дуже скучав за батьком, але з часом якось звик. Коли він отримав бакалавра, батько продав фірму й переїхав в інше місто, гроші на рахунок все ще переказував, але більше навіть не запитував, чи все нормально.

– Він дзвонить на твій день народження, – нагадував Порох.

– Так, – погоджувався Пух, – і говорить одні й ті ж речі вже чотири роки. Слово в слово. Мабуть, десь записав собі.

Соня уявляла собі самотнього широкоплечого колишнього військового, який виписує безнадійний папірець акуратним почерком: що казати на день народження синові-гомосексуалісту, або, може, він вжив би тут інакше слово.

– Вони всі просто не знають, як із цим бути, розумієш? – пояснював Порох, ніби виправдовуючи й своїх, і Пухового батька.

– А ви знаєте? – спитала Соня.

– У нас немає вибору, – якось аж надто піднесено сказав Порох і ніжно подивився на Пуха.

– Немає, – підтвердив Пух, повертаючи Порохові погляд, сповнений любові й турботи. Пух працював касиром-менеджером на заправці, а Порох грав на трубі в оркестрі місцевої філармонії. Вільний час вони проводили вдвох удома, читали книжки, дивилися кіно, грали на трубі і фортепіано, облаштовували квартиру, говорили, говорили, говорили і ніколи не сперечалися, дивилися одне на одного і ніколи не могли надивитися. У вихідні дні вони стрибали з біноклем по пеньках і кочках у довколишніх садах і лісосмугах, видивлялися птахів і записували їх у спеціальну книжечку, шкіряну обкладинку для якої Порох зробив сам. Це трошки змістило фокус думки про них, тепер у першу чергу згадували двох ідіотів з біноклем, а до решти часто справа не доходила.

Після сніданку Соня поїхала до тьоті Галі. В молодості тьотя Галя міцно пила, танцювала у вар’єте, яке звалося художнім ансамблем «Горянка», і дружила із Сониною мамою. Жила тьотя Галя в самому серці міста, під дахом старої високої кам’яниці з довгим балконом, котрий виходив чітко на хрести і куполи місцевої греко-католицької церкви. На Великдень натовп обступав її дім з усіх боків, вона любила стояти над людьми з кошиками в халаті, схрестивши все ще міцні й красиві ноги танцюристки і зверхньо покурюючи тонку цигарку. Іноді прихожани просили, щоби священик покропив святою водою вгору і бісова виродиця зникла, часом священик, уже добряче підпивши, погоджувався й кропив, але тьотя Галя так ніколи й не зникла. Вона сиділа в глибокому кріслі, підібгавши ноги під себе, в пишній спідниці в квіточку і чорній нейлоновій футболці з