Тіні наших побачень - Іван Байдак

чужої залежності. Коли один-єдиний доторк рук спроможний завести, а погляд — обеззброїти. Коли вона закохується без зайвих думок і страху розчарувань. Втікає з обіймів за мить до того, як їй це мало б сподобатись, і дає ніжності рівно стільки, щоб захотілось отримати ще. Із цим не могли б зрівнятися ані рухи вправних гейш, ані розмови світських дам — лише незіпсованість і чистота цього малого створіння... Тоді я навіть не подумав би розраховувати на щось більше. Можливо, вона прагнула спробувати незвіданого. Мені ж хотілося забутись.

Здається, я трішки відволікся. Якщо чесно, мені це притаманно. Утім, тепер я не міг собі цього дозволити. Основні події мали відбуватися зі мною в екрані монітору, що не так уже й погано. Зрештою, це лише історія, що має вилитися на папері. Тільки чомусь вона видавалася значно реальнішою.

— Про що ти пишеш? — Жанна запитала мене якось між іншим, чим, власне, і привернула мою увагу. Щоправда, ненадовго. Слухати відповіді вона не збиралася.

Ця історія відбулася настільки давно, що й згадувати її не зовсім личило. Якщо й згадував, то здавалася вона надто недоречною й віддаленою від реального стану речей. Утім, вона досі жила в моїй пам’яті.

Вони стояли дещо поодаль одне від одного, хоча, здавалося, хотіли взятися за руки. Вона впевнено дивилася на нього, він уперто відводив погляд. Падав дощ, і зривався сильний вітер, було похмуро і прохолодно. Біля неї була валіза, осторонь стояв автобус. Очевидно, вона їхала кудись. Очевидно, він не мав її відпускати. Ця історія тривала рівно мить, ніхто б нічого не запідозрив, навіть якби вони хотіли тоді змовитись. Ніхто б не надав значення, якби вони відверто відкрили те, що так старанно хотіли приховати. Ця мить була для них як ціла вічність, і, здавалося, після цього мала б опуститися завіса. Але потім він звів на неї погляд, а вона щось сказала йому. Після чого ще з хвилину стояла незворушно, а потім неохоче обернулась і пішла. Збоку це могло скидатися на невдале прощання, мовчазну сварку чи безслівне розставання. Варіан­тів багато, і ніхто не міг би сказати напевно. Я бачив цю історію. Але вітер не дозволив мені почути її слова.

Жанна таки не слухала. Несподівано взялася витирати пил і про себе начитувала якийсь вірш. Вочевидь, тренувала епізод для кастинґу. Ця картина мене потіши­ла і стерла невдоволення з мого обличчя. Жанна грала свою роль, і з цим ніяк не можна було сперечатися.

— Про що думаєш? — запитала вона, помітивши мій пильний погляд, однак слухати знову ж таки не збиралася. Тому я також повернувся до своєї п’єси.

Я вже уявляв її непідкупну наївність, її ненаграну стриманість. Згадував її плавні рухи і, на щастя, не намагався їх відтворити. Натомість уявляв імовірний розвиток наших стосунків. Зараз я про Єву. Оскільки раніше я вже вирішив не поспішати з подіями, то під час перших наших зустрічей торкатимуся лише тем мистецтва, натхнення та внутрішнього світу. Це має їй сподобатись і більше до мене схилити. У моєму ж випадку це буде перевіркою на витривалість. Здається, я надто дорослий і більше не надаю фізично-побутовим потребам надмірно емоційних відтінків. Їй про це знати не варто. Їй, навпаки, ще варто вірити. Можливо, з цього вийде щось протилежне досвіду, якого довелося нажити мені.

Цілком імовірно, вона не віритиме моїм словам, навіть попри притаманну поетам красномовність. Найпевніше, звинуватить мене в пошуку натхнення й музи, що властиве вже іншій — загальножіночій — категорії. Тому мені деякий час доведеться переконувати її у винятковості моменту, а також шукати аргументів, які могли б угамувати її підозри. Як ви зрозуміли, на той час ми вже дійдемо етапу, коли симпатію виявлено і лише потрібно її підтвердити. Спершу я їй натякатиму, даватиму різні підказки, зрештою говоритиму просто й відверто, утім, найвірогідніше, вона відмовлятиметься мене сприймати, удаючи іноземку, яка не розуміє моїх слів.

Врешті-решт, думаю, мені вдасться домогтись свого. Хоча вона й надалі не відмовиться від потуг заперечити справжність того, що між нами відбувається. Мабуть, на мене чекають її ще дитячі істерики, безглузді драми та скандали. Вона звинувачуватиме всіх і вся: знаки зодіаку, прогнози погоди, нездорову їжу та вчення древніх філософів. Так триватиме не довго, але інтенсивно. Зрештою, на щастя для мене, тому що це буде чудовим приводом уникнути продовження. Вона потім скаже мені, що вкотре помилилася, але я мав їй зустрітись, щоб вона краще зрозуміла структуру цього світу. І нехай через брак досвіду вона ще набридатиме мені дзвінками, я збережу для себе цю мить, адже ця дівчинка зможе мені нагадати, що я ще здатний щось відчувати.

Утім, варіантів багато. Просто іншого я собі зараз не можу дозволити. А якщо проаналізувати глибше, то, по суті, усе має кінець. Навіть якщо й початки інколи дарують сумнівні шанси на протилежне. Немає нікого особливого, ми самі створюємо особливих, коли нам це потрібно. Як і здебільшого моделюємо реальність, відштовхуючись від власних інтересів і поглядів. Перед сном я подумав, що вже чітко описав сюжет історії, яка досі між нами не розпочалася. Ця думка могла зіпсувати мій сон, але я таки заснув.

Жанна прочитала про набір у театральну трупу. Репетиції мали відбуватися в сусідньому містечку, до якого можна було дістатися єдиним автобусом, що курсував за незрозумілим графіком. Проте я не зважав, бо звик, що Жанна завжди знаходила виправдання своїм передчасним спалахам ентузіазму. Вона вже встигла не стати актрисою, не випустити лінію авторського одягу, не почати власний бізнес; не переїхати в Італію, не відвідати Швецію, не провести мені екскурсію в горах; не зайнятися вивченням англійської, не пройти кулінарні курси, не розпочати ремонт, як і досі не видала мені постіль, не змінила замок у дверях, не вимкнула свій надокучливий будильник. Але слухати її було цікаво, могло скластися враження, що й життя в неї також цікаве.

До слова, якби я справді взявся писати історії місцевих жителів, навряд би це викликало якийсь інтерес. Нікому не потрібні детальні біографії. На увагу заслуговують лише окремі моменти, ті, що тривають, напевно, недовго, але цілком змінюють долю. Так, наприклад, Жанна згадала знайомих мені персонажів. Марту, яка все життя присвятила дітям, поставивши хрест на собі, навіть не розглядаючи іншої перспективи. Григорія, який втратив дружину і жодної можливості не вбачав безпосередньо в житті, як наслідок — усамітнився. Та Олександра, історію якого не дозволяють мені переповісти мої етичні погляди. Усі вони пережили своєрідні сплески, моменти, які, очевидно, зруйнували набуте раніше розуміння світу. І кожна особиста драма, безперечно, заслуговує на опис чи бодай співчуття. Проте я давно дійшов розуміння скороминучості інтересу до чужих проблем, тим паче беззмістовності використання їх як афіш для власного самоствердження. Концентрація на другорядності значення призводить лише до конфліктності фокусу. Кінець кінцем, невже когось справді цікавить,