Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

І він, перш ніж я вилив йому любовні болі, велемовно оповів, що не ганить він чернецтва добродійного, а ганить тих, які в порожнюванні вік свій провадять. Тобто ганить тих, котрі вважають, ніби Богові потрібні безконечні моління та поклони, хоч одна із заповідей вістить: не поминай даремно імені Божого. Ці ж болвохвальці забувають, що Бог не є фігуральний, а є круглість світу, не є істотою, а самим життям, не є надприродним, а самою природою, це не дід із бородою, подібний до Зевса чи кого там іще, що сидить на хмарі і до всіх придивляється, а вічний, безначальний і безконечний розум, розлитий безмежно не лише в кожному живому тілі істот чи й рослин на землі, але й у безмежному небі. Отже, наші молитви тільки тоді мають користь, коли наладнують нас на добродіяння і остерігають од злодіяння, тобто коли стають часточками животворящої душі. Отож чернець, який тільки молиться і б’є поклони, цураючись світу і вбиваючи плоть, — грішник великий, бо закопує свій талант до добродіяння у світі; чернець же, котрий будує, мислить, пише книги, складає книгозбірні, заводить школи, прихищає вбогих і лікує хворих, тобто любить світ, а не ненавидить його, — такий чернець у Бозі пробуває. Той чернець, який нищить чужовірні образи, вбиває тих, котрі думають чи справляють обряди не так, як він, палить книгозбірні, відводить людину від природженого їй чину, вбиває дух животворящий і добротворний — грішник великий, бо постає супроти Святого Духу, і достойний зневаги, а не шани.

Я мав зараз інші клопоти і не вельми міг уникнути у хитросплетіння Кипріянових словес, бо він усе викладене оповів не так стисло й чітко, а з вихилясами, збоченнями від теми, з цитаціями, візерунками, але, навіть на піввуха вислухавши його, не зміг не обуритися.

— Але ж, дядьку, — сказав, — чи ж сам не відкинувся світу й чи не перебуваєш у безділлі, а отже, порожнюванні? Чи ж не живеш, уподібнюючись до ченців, що порожнюють?

Обличчя Кипріянове стало таємниче й трохи лукаве, а на вуста лягла сакраментальна всмішка.

— Вчора ти також закидав цього гачка, — задоволено мовив він, — але я не відповів до ладу, бо мене повело в інший бік. Коли б я жив у безділлі, юначе, то не казав би такого. Ось застав мене за роботою, не кажучи про моє лікарювання і всіляку іншу духовну допомогу людям.

— Чи ж ікони малюватимеш на цих дощечках?

— Скажу, коли присягнеш, що нікому ніколи не відкриєш таїни мого великого діла, — майже урочисто прорік Кипріян.

— Ох, дядьку, — сказав я, сідаючи біля нього на траві. — Не до того мені зараз.

І я розповів йому плачливим голосом про те, що трапилося в мене з Юстиною.

Не з тієї стежки зайшов до дівчини, юначе, — зітхнув Кипріян. — Жінки люблять сильних чоловіків, але не брутальних. До хлопця їм треба призвичаїтися, а нашому брату коло них пострибати й повихилятися, тобто поступово прихилити їхнє серце до себе, водночас і свою міць при тому виказати, а не плиткість чи сопливість. Жінка потребує, щоб її мило дурили, тоді вона й задурюється, щоб їй улещували, нею захоплювалися, вражалися її красою, а водночас і владно завойовували. Ти ж поліз до неї, як немисленний, а дівчина до того ще й попами заморочена, ніби Ісус її в наречені хоче взяти. Чи ж Ісус султан турецький і збирає собі з дівчат гарем? Ісус — посланець був Божий, месія, тобто людина з Божим призначенням, свою науку в світ ніс, але не дівчат улещувачем був та збирачем. Дівчат улещувати мають такі, як ти, щоб у природі своїй пробувати і залишити після себе плід живий для вічного людського тривання.

Що ж мені робити, дядьку? — з розпачем спитав я.

Дядько Кипріян сидів якийсь час загаданий. Тоді звів на мене споважнілі й якось дивно посивілі очі й проказав:

— Маю книги учення й на це. Спробую закликати духа, який запалить Юстинине серце похотінням до тебе. Вже казав, хто вони є, оті духи, — це відламані часточки душі людської. Вони і стіни можуть стрясати і розвергати, доми ламати, при лихому скерунку вони кровопролиття чинять, батьковбивство, ворожнечі та гніви поміж братів та подруж, дівчат до невшетечності та сороміцтва схиляють, блуд сіють і пристрасті плотські, до лихих справ приводять, цнотливих у любодіяння вкидають. При доброму ж скерунку чинять усе навпаки. Хто пізнав тайну, як керувати ними, обережний має бути, щоб не випустити дракона і не втратити повелительної над ними сили. Схилити ж дівицю до звичайної закоханості — не зло є, бо не для задоволення похоті своєї схиляєш її, а для доброго співжиття. Чи ж не так?

— Таж звісно, дядьку! — вигукнув я. — Хочу, щоб полюбила мене, а коли полюбить, старостів восени до неї зашлю і заживу з нею в любому подружжі.

— Поклянись! — наказав дядько Кипріян.

— Клянуся небом та землею! — проголосив я. — І щоб мені з цього місця не зійти, коли неправду кажу!

Дядько подивився на мене пильно, ніби виїдав очима. Тоді звівся, і з подолу хитону його посипалися білі стружки — пішов у кущу. Я тим часом узяв дощечку й розглядав, була вона з лиця гладко вистругана, ніби й справді приготована для малювання ікони. Перевернув дощечку, з того боку оброблено її грубо. Дядько тим часом випірнув із кущі з посудиною, прикритою дерев’яною накривкою.

— Візьми ці ліки, — сказав, — і покропи, щоб ніхто не бачив, дім Юстинин. Але не тримай у цей час до дівчини лиходум’я, з любов’ю про неї згадуй, ще й помолися, аби полюбила тебе.

— Чи ж це приворот? — спитав я, беручи посудину.

— Приворот, що його споконвіку на нашій землі готують для подібних трафунків.

Я подякував дядькові й відійшов. Західне сонце биАо мені в спину, і тінь моя видовжилася непомірно, стрибала по