Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє
Серед моїх знайомих лише одна не байдужа до спорту. Це — Ніна. Вона займалася всім: від верхової їзди до гімнастики й навіть танців. Я підозрюю, що вона просто фанатка змагань і медалей. Справжня машина. У неї чорний пояс із тенісу, і вона без зусиль отримала золотий кубок із плавання. Я не бачила її вже давно, і мені видавалося зовсім не коректним прийти без попередження, щоб позичити все спортивне спорядження. Проте це аж ніяк не виправдовує її безтактної вимоги. Вона — клієнтка «Креді Комерсьяль», — дивлячись мені просто в очі, сказала: «Або я не плачу комісії за обслуговування рахунку протягом шести місяців, або ти бігатимеш боса». Добра людина, правда. Якби я була ще й поні, то отримала б удар батогом. Найганебніше те, що я погодилася.
Увечері я випрала все, що вона мені дала, щоб висохло за ніч. Шорти трішки схожі на сценічний костюм групи, диски якої я заховала, утім без блискіток; флуоресцентна футболка, а взуття, поза сумнівом, було розроблене інженерами НАСА для висадки на Плутон.
Я постаралася не дуже наїдатися ввечері, рано лягла спати й наставила будильник на шосту ранку, щоб мати час на розминку. Відкрию ще одну таємницю: якщо жарти могли б убити, то я померла б цього ранку. Щоб розім'яти моє бідне тіло, я намагалася згадати рухи з фізкультури в початковій школі. Зробила розтягування, згинання, махи руками, що ледь не коштувало мені моєї єдиної настінної аплікації. Туфуфу сидів на ліжку й досі гнівався за свою неволю напередодні. Але в його погляді читалося, що він сприймає мене за ненормальну.
За чверть сьома я була на піку своєї форми. З легкістю могла б розвантажити фургон із рибою або на спині пронести мадам Рудан разом із її візочком. О тринадцять по сьомій мене всю трусило через утому від такої короткої ночі та незвичної фізичної активності. О сьомій двадцять вісім я, наче наркоманка, перерила аптечку в пошуках вітамінів. Знайшла дві розчинні у воді таблетки, але забула про воду. О сьомій сорок сім я нагадувала ядерний реактор, готова зірвати того, хто мене налякає. За п’ять восьма почувся легкий стукіт у двері. Пунктуальний, як я. Обожнюю це.
Відчиняю. Тихим голосом він заявляє:
— Добрий день. Готові до марафону?
«Мій бідолашний друже, якби ти знав…»
Швидким поглядом він оцінює мене з голови до ніг.
Я ще не встигла розгадати його вердикт, як він додав:
— Ну, ходімо?
Чудове світло, безлюдна вулиця, наче світ існує лише для нас. Він витягується. На ньому сині шорти й чорна футболка. І досить нормальне взуття. Він пропонує:
— Вас улаштує, якщо ми попрямуємо до парку, що біля старих заводів? Це не так далеко, і мені здалося, що там гарно.
«Не далеко? Гелікоптером, може, але ж не пішки…»
— Чудово.
Він проводить рукою по волоссю й дуже хвацько рушає. Я біжу позаду, як у школі. Відстаю з надією, що він не помітить мій біг, який далеко не такий легкий, як у нього.
— Що з вами сталося? — питає він.
Привітним помахом руки він запрошує мене до себе. І тут трапилося щось неймовірне. Ми біжимо поряд, в одному темпі. Сцена з фільму. Усе ідеально, вони кохають одне одного, таке враження, що летять до свого щастя; тільки там грала би скрипка, а дівчина мала би дублерку.
Мені добре поруч із ним. Таке враження, що ми знайомі вже багато років. Від нього віє спокоєм. Його біг рівномірний, без жодних зусиль. Я спостерігаю за ним краєм ока. Навіть коли біжить, він — елегантний. Мені подобається легке похитування його плечей. Поїдаючи його очима, не помічаю сигналів тривоги, які посилає моє тіло. На краю вулиці серце вистрибує з грудей і я не відчуваю більше ніг.
— Темп зручний для вас? — питає він, зовсім не засапавшись.
Я киваю головою, але брешу. Його привабливий профіль, губи та довгі вії знову мене трішки відволікли, але ближче до середини бульвару я не можу більше ігнорувати фізичний ліміт. Відчуваю, що зараз упаду і вщент розіб’юся, як перестигла грушка. Ми пробігаємо повз сквер, потім школу. Зазвичай мені потрібно десять хвилин, щоб сюди дійти, а нам знадобилося менше двох. Щоб підбадьорити себе, уявляю, що ми втікаємо від небезпеки. Позаду нас — гігантський потік розтопленої лави, що знищує будинки. Або величезний жук хоче нас з'їсти. Місто вже зруйноване, жук замучив Туфуфу. Рік і я — дві останні живі людські особи, тож біжимо чимдуж. Ми — остання надія світу. Коли нам уже нічого не загрожуватиме, ми будемо змушені довго займатися коханням, щоб заселити планету. Дякувати жукові!
Я помічаю церковні дзвони. Уже роками я сюди не приходила. І от нарешті вибралася за свої звичні межі. На автомобілі це не так далеко, але щоб наважитися дійти пішки, потрібна вагома причина. Я проходила тут, коли мама водила мене до школи. Усе змінилося. Крамниця із залізяччям перетворилася на агенцію з нерухомості, хімчистка — на магазин уцінених товарів. Ностальгія заволоділа мною, але спазм привів до тями. Мені потрібно встояти. Я мушу, щоб залишитися з Ріком, щоб і надалі дивитися на нього. Видно, що він любить бігати. У нього навіть піт на чолі не виступив.
Окрім мого жалюгідного фізичного стану, мене бентежить ще й якийсь душевний неспокій. Ми так близько одне від одного, і в мене виникає нестримне бажання. Я маю бути щаслива, але, незважаючи на все, розумію, що перебуваю не на своєму місці. У мене таке враження, що я отримую щось незаконним шляхом, брешучи йому, що я не та, за кого себе видаю. Мені це заважає насолоджуватися. Цього разу закололо в боці. Я глибоко видихаю, але одночасно розумію, що не можу вдихнути достатньо повітря. Ноги підкошуються, і я зараз задихнуся. Обіцяю, що займуся спортом. А зараз веду переговори з кожною частиною свого тіла, щоб вона витримала до кінця. Ногам начхати, вони на межі страйку. Ліва ніби менше роздратована, але протест росте. Легені вдячні мені, що я ніколи не курила, але вони більше не можуть. Трахея пече, вона не відповідає, навіть коли я з нею розмовляю. Спина намагається переконати мене завалитися на землю. А
