Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт
Вони були дуже щасливі, навіть після того, як відкрили, що не можуть жити однією любов’ю. Джон вважав, що Мег не стала менш красивою тільки через те, що усміхалася йому тепер, виглядаючи із знайомого кавника. Та й Мег цілком вистачало романтичності в щоденному прощанні, хоч її чоловік супроводжував поцілунок ніжним запитанням: «Що надіслати додому до обіду: телятину чи баранину?».
Маленький будиночок перестав виглядати, як поцяцькована альтанка і став просто будинком, а юна пара скоро відчула, що ці зміни на краще. Спочатку вони гралися в своє новеньке господарство і раділи, як діти, але потім Джон статечно й розмірено зайнявся справою, відчуваючи на своїх плечах весь тягар турбот глави сімейства, а Мег відклала свої батистові капоти, вдягла великого фартуха і взялася за роботу, вкладаючи в неї, як уже було сказано, більше енергії, ніж розсудливості.
Поки тривало захоплення кулінарією, вона проштудіювала від початку і до кінця всю книжку рецептів пані Корнеліус так, ніби це був арифметичний задачник, і розв’язувала кожне завдання з терпінням і завзятістю. Іноді доводилося запрошувати матір, батька й сестер, щоб допомогти з’їсти аж надто рясний обід із вдало приготованих страв, а іноді Лотті отримувала таємну вказівку віднести додому вузлик невдалих страв, які можна було приховати від всіх у зручних маленьких животиках Гуммелів.
Вечір, проведений із Джоном над записами витрат, зазвичай призводив до тимчасового затишшя в кулінарній діяльності й приступу ощадливості. Тоді бідного чоловіка тримали на хлібному пудингу, рагу з підливою і підігрітій каві, випробовуючи його терпіння, хоч він виносив це з такою стійкістю, що заслуговував на похвалу. Однак, перш ніж вдалося знайти золоту середину, Мег додала до свого сімейного надбання те, без чого юні пари рідко обходяться, – сімейну сварку.
Палаючи господарським бажанням побачити у своїй коморі припаси домашнього приготування, вона взялася варити смородиновий джем. Джон отримав розпорядження замовити десяток маленьких горщиків і додаткову кількість цукру, бо смородина в їхньому садку вже дозріла й слід було зайнятися нею якомога швидше. Джон твердо вірив, що його дружина може все, і пишався її талантами, тому вирішив, що це бажання слід виконати і їхній єдиний урожай ягід має бути переведений у форму, дуже приємну для вживання взимку. Тож в маленький будиночок було надіслано чотири десятки чарівних маленьких горщиків, півбочки цукру і маленького хлопчика, який мав зібрати смородину з кущів.
Сховавши своє гарне волосся під маленький чепчик, засукавши рукава до ліктів і надівши картатий фартух, який мав досить кокетливий вигляд, юна господиня взялася за справу, нітрохи не сумніваючись в успіху, адже хіба не бачила вона сотні разів, як це робила Ханна?
Кількість поставлених у ряд горщиків спочатку здивувала її, але Джон так любить джем, а маленькі баночки так гарно виглядатимуть на верхній полиці – тож Мег вирішила заповнити їх усі. Вона провела цей довгий день, перебираючи, протираючи, проціджуючи смородину. Вона без кінця метушилася біля свого джему, стараючись з усіх сил. Мег вдалася до порад пані Корнеліус, напружувала пам’ять, щоб пригадати, що робила Ханна і чого не зробила вона, Мег. Тож джем знову повертався на додаткове кип’ятіння, додавання цукру, проціджування, але огидна смородина все одно не бажала «густіти».
Їй дуже хотілося побігти додому прямо у фартусі, й попросити маму допомогти, але вони з Джоном давно вирішили, що ніколи нікого не турбуватимуть своїми особистими клопотами, переживаннями або сварками. Останнє слово викликало в них навіть сміх, ніби думка, на яку воно наводило, була абсолютно безглуздою.
Вони твердо дотримувалися свого рішення і всякий раз, коли могли обійтися без сторонньої допомоги, обходилися без неї, й ніхто не втручався в їхні справи. Тож Мег продовжувала боротися одна з упертою солодкою масою весь спекотний літній день. О п’ятій годині вечора вона сіла посеред своєї перевернутої догори дригом кухні, заломила забруднені руки і розридалася.
Треба сказати, що в перший час після весілля, захоплена новим життям, Мег часто повторювала: «Мій чоловік вільний приводити додому друзів, коли забажає. Я завжди буду готова прийняти їх: не буде ні суєти, ні невдоволення, ні сорому, лише прибраний будинок, весела дружина і хороший обід. Джон, дорогий, ніколи навіть не питай моєї згоди, запрошуй, кого хочеш і будь упевнений в люб’язному прийомі з мого боку». Як це було чарівно! Джон просто сяяв від гордості, слухаючи її, й усвідомлював, яке це щастя – мати таку чудову дружину. Але хоч гості у них час від часу бували, їх прихід ніколи не був несподіванкою, і Мег досі не мала нагоди якось відзначитися.
Таке часто трапляється: є якась невідворотність в такого роду подіях, і ми можемо лише дивуватися їй, сумувати і мужньо зносити випробування…
Якби Джон зовсім не забув про джем, було б, мабуть, неприпустимо з його боку вибрати саме цей день з усіх інших у році для того, щоб несподівано призвести до обіду гостя. Внутрішньо вітаючи себе з тим, що значний запас провізії був замовлений і відправлений додому в той ранок, відчуваючи повну впевненість у тому, що страви будуть готові до потрібної години, і дозволяючи собі мати приємне передчуття щодо прекрасного враження, яке справить на гостя красива господиня, коли вийде їм назустріч, Джон вів друга до свого житла з неприхованою гордістю юного господаря й чоловіка.
Цей світ сповнений розчарувань, як виявив Джон, коли підійшов до «голуб’ятні». Зазвичай парадні двері були гостинно відчинені – тепер же вони виявилася замкнені, і до того ж на замок, а вчорашній бруд все ще прикрашав східці ганку. Вікна вітальні були зачинені й завішені, не було видно красивої дружини, яка п’є чай на веранді в білій сукні, зводячи з розуму маленьким блакитним бантом у волоссі, або гостинної господині, що вітає гостя із сяючими очима і приязною усмішкою. Власне, не було видно ні душі, крім хлопчика, на перший погляд закривавленого, який спав під кущем смородини.
– Боюся, щось трапилося. Зайдіть в сад, Скотт, а я поки піднімуся і пошукаю пані Брук, – сказав Джон, стривожений мовчанкою і безлюдністю.
Він квапливо обійшов будинок, шлях йому вказував різкий запах паленого цукру. Пан Скотт із дивним виразом на обличчі крокував слідом за господарем. Коли Брук зник за дверима, гість скромно затримався в саду, знаючи, що і так зможе все побачити й почути, і, будучи холостяком, безмірно радів такій перспективі.
У
