Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

- Земля - це єдина річ на світі, чого-небудь варта! - кричав він, помахом коротких цупких рук виявляючи всю глибину свого обурення.- Таж це єдина річ на світі, тривкіша за всіх нас, затям це собі навік! Це єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротись… За що варто й померти!

- Ой тат,- бридливо скривилася Скарлет,- ти говориш чисто як ірландець!

- А хіба я коли соромився цього? Ні, я цим навіть пишаюся. І не забувай, панночко, що й ти напівірландка. А для кожного, у кому бодай краплина ірландської крові, земля, на якій він живе, наче рідна матір. Мені зараз сором за тебе. Я даю тобі в дарунок найпрекраснішу землю на світі - звісно, як не брати до уваги округи Міт у старому краю,- а ти що мені за це? Пирхаєш носом!

Джералд уже почав розпалювати в собі праведний гнів, та раптом затнувся, глянувши на пригнічене обличчя Скарлет.

- Але ж ти не розумієш, їй-бо. Це ще прокинеться в тобі - любов до землі. Ніде ти від цього не дінешся, бо ти теж ірландка. Просто ти ще дитина, і в голові у тебе самі кавалери. Ось коли підростеш, тобі стане ясно… А все-таки подумай-но про Кейда, чи про близнюків, чи про котрогось із синів Івена Манро - я тобі таке бучне весілля впоряджу, що ну!

- Ой тат!

Але Джералдові вже набридла ця розмова: то ж треба було, щоб така морока звалилася на його голову. Крім того, йому було прикро, що Скарлет не втішила навіть пропозиція вибрати собі найкращого жениха в цілій окрузі, та ще й з його обіцянкою відписати їй Тару на додачу. Джералд любив, коли його дарунки приймали з поцілунками і вдячним сплескуванням рук.

- І перестань супитись, панночко. Байдуже, кого ти вибереш, аби лише він був тобі вдачею люб, та був джентльмен, південець і взагалі чоловік достойний. А кохання - воно до жінки приходить у шлюбі.

- Ой тат, ти так по-старосвітськи думаєш!

- Зате правильно. Нащо всі ці американські витребеньки - одруження з любові, як у служників чи янкі? Найкраще, коли батьки самі вибирають чоловіка для дочки. Бо ж хіба може таке зелене дівчисько, як ти, відрізнити порядно- го юнака від поганця? Глянь ось на Вілксів. Відки у них така гідність і сила з покоління в покоління? Та тому, що пони одружуються поміж своїх, у межах роду, як то в них і заведено.

- О Боже! - вихопилось у Скарлет: батькові слова мимохіть озвались у ній болем, нагадавши про ту гірку новину. Джералд глянув на її похнюплену голову й безпорадно переступив з ноги на ногу.

- Та ти ніби плачеш? - запитав він, незграбно взявши дочку за підборіддя й пробуючи підвести їй голову, сам сповнений пекучого жалю.

- Ні! - різко вигукнула вона, шарпнувшись убік.

- Ти неправду кажеш, але я за це пишаюся тобою. Я радий, що ти горда, кицюню. І я хочу, щоб ти була гордою і на завтрашньому пікніку. Це нікуди б не годилося, якби по всій окрузі пішли плітки й смішки, що ти упадаєш за хлопцем, котрий тільки приятелював з тобою і нічого більшого не мав на думці.

“О, ще й як мав! - зажурено подумала Скарлет.- Я у нього й з думок не сходила, я певна. Аби мені ще хоч трохи часу, я б спонукала його заговорити… Якби не оця звичка Вілксів одружуватися серед своїх!”

Джералд узяв її руку й просунув собі під лікоть.

- Ходім уже вечеряти, і хай це все залишиться між нами. Пощо тривожити цим маму - це ні мені, ні тобі не треба. Висякай, дочко, носа. ^

Скарлет висякалася в подертий носовичок, і вони рука в руку рушили темною алеєю, а кінь повільно ступав за ними. Біля будинку вона хотіла була ще щось сказати, коли це в густій сутіні веранди розгледіла постать матері. На ній були капелюшок і шаль, на руках рукавички, а позад неї стояла насуплена, як грозова хмара, Мамка з чорною шкіряною сумкою, де Еллен ОТара завжди тримала бинти й ліки длЯ негрів. Бувши обурена, Мамка більш звичайного віддимала свою й так відкопилену нижню губу, і Скарлет одразу побачила, що стара аж кипить усередині.

- Містере ОТара,- гукнула Еллен чоловікові, коли помітила його з дочкою на алеї: вона належала до тієї генерації, яка вважала за необхідне дотримуватись офіційного стилю поміж членів подружжя - навіть після сімнадцятьох років шлюбного життя й народження шістьох дітей.- Містере ОТара, у Еммі Слеттері лихо: вона привела дитину, але немовля ледь живе, і його треба охрестити. Я мушу з’їздити туди з Мамкою, може, ми чим зарадимо.

Говорила вона більш-менш запитальним тоном, так наче дожидала дозволу чоловіка; звичайно, то була чиста умовність, але для Джералда приємна.

- А нехай їм! - вибухнув Джералд.- От ця біла голота, не можна через них і повечеряти спокійно! А я саме хотів розповісти тобі, що говорять в Атланті про війну. Що ж, іди, місіс О’Гара! Ти-бо й уночі спати не ляжеш, коли знаєш, що в когось клопіт, а тебе нема там до помочі.

- Де ж бо їй спати, коли конче тра то негра підлікувати, то з білих голодранців кого, наче ті самі не годні себе запорати,- бубоніла глухо Мамка, спускаючись східцями до коляски перед ганком.

- Сядеш на моє місце за столом, люба,- сказала Еллен, лагідно поплескуючи Скарлет по щоці рукою в рукавичці.

І хоч дочку душили сльози, неубутня магія материного доторку, легенький аромат парфумів з лимонної вербени, шелест її шовкової сукні - все це пройняло Скарлет солодким трепетом. Еллен ОТ ара здавалася Скарлет приголомшливим дивом, що жило в домі поруч з нею, сповнювало її святобливим острахом, чарувало й заспокоювало У біді.

Джералд підсадив дружину в коляску й наказав кучерові бути обережним у дорозі. Тобі, що двадцять років доглядав Джералдових коней, обурено скривив губи: щоб це хтось його повчав, як тримати повіддя в руках! Коли коляска від’їздила, він і Мамка поряд на передку були ніби живе втілення того, як негри можуть виявляти несхвалення поведінки своїх господарів.

“Коли б я менше підсобляв на дурничку цим злидням Слеттері,- насуплено розмірковував Джералд,- вони хоч- не-хоч спродали б мені своїх кілька акрів болота й винеслися геть з округи”. Аж це йому стукнуло в