Торговиця - Роман Іванович Іваничук
З метою розширити вишкільні молодіжні курси на Покутті пані Заячківська приїхала до Міста, зв’язалася з Юрком Сербином, який уже відбув двомісячний вишкіл, й доручила йому завербувати до молодіжної Організації надійних хлопців і дівчат. Після вояжу приміськими й запрутськими селами Юрко зустрівся з Олесем і призначив йому дату стрічі з Крайовим провідником ОУН біля грушівського поромного перевозу.
У рибальській хатині над Прутом Юрко з Олесем застали кільканадцятеро хлопців і дівчат. Були тут сільські й міські: за одежею — кептариками, сукняними холошнями й запасками — можна було визначити, хто прибув з Кривобродів, Хімчина чи то Пилипівки, й Олесеві стало відрадно, що навіть у найглухіших селах молодь уже дозріла до підпілля. Серед міських хлопців він упізнав восьмикласника Івана Ферлея, який, крім навчання в гімназії, ходив до музичної школи на скрипку до професора Рубінгера й співав теж у його церковному хорі. Кивнув йому головою, але той не відповів, можливо, з міркувань конспірації, зрештою, Ферлей завше напускав на себе неприступність і зверхність, певне, пишався причетністю до музики, й Олесеві дивно стало, що він ще й до політики долучився...
Хлопці на випадок поліцейського наскоку тримали в руках вудочки; Юрко й Олесь теж взяли до рук нарихтовану для них рибальську снасть; на лавиці сиділи молода жінка в шальовій хустині й лисуватий чоловік у сільському сардаку. Були це пані Заячківська й провідник Крайової екзекутиви Лев Ребет. Провідник звернувся до присутніх з короткою інформацією...
«Ви добровільно вступаєте до молодіжної ланки ОУН «Юнацтво», вишкіл відбуватиметься на Воскресінецькій горі. Коли і де буде збір, кожного повідомлять окремо. Ви маєте вивчити напам’ять Декалог оунівця й на все життя запам’ятати найсвятіше гасло: «Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ані смерть не примусять тебе зрадити тайну». Тож уже зараз зважте, чи зможете витримати допити, під час яких до вас застосовуватимуть такі самі тортури, як до нинішніх політичних в’язнів у Березі Картузькій; пе–пе–ге, або polski przemysl gumowy[5] — катування гумовими палицями по животі, розмова по–китайськи — удари ногами в статеві органи, манікюр — шпильки під нігті, Парагвай — заливання у ніс води з чайника... Хто витримає, той залишиться живим, звичайно, в тюрмі, хто зламається — вийде на свободу з печаттю вічної ганьби на чолі...»
«Страшно? — спитала пані Заячківська. — Тож якщо хтось злякався, може цієї миті піти — ніхто дорікати не буде».
Мовчанка в хатині тривала нестерпно довго. Врешті один сільський парубок підвівся, винувато глянув на товаришів і вийшов.
«Цей уже пішов з печаттю», — кинув Ферлей йому вслід.
«Ще ні, — затримала свій погляд на Ферлеєві пані Анна. — Він чесно зробив, що наперед зважив свої сили... У підпіллі потрібне геройство, а не героїзація. Нехай про це всі пам’ятають».
До Олеся підкралося вагання. Перед його очима постав елегантний професор Леопольд Тарновецький: напевне, нині його обличчя набрало землистого кольору, а тіло посмуговане гумовими палицями... А якою стала панна Москалівна: чи залишився на її личку хоч маленький слід шаленої вроди, чи не посивіло її медове волосся?
Але ж не покаялися, витримують... А якими Олесь побачить їх колись, якщо вони повернуться з неволі: знищеними, зламаними чи ще сильнішими?.. Й тоді в поле його уяви увійшла Нуся, миловидна доня Антошка Дзівака, з очима, повними відданості Олесеві, коли припадала до нього, побитого. Скільки мужності виливав тоді її погляд! А чи витримала б вона ті тортури, про які сказав Ребет?.. Та що це йому верзеться, чому вона мала б їх витримувати?..
Олесь відчув, як вступила в нього не відома досі сила — адже я не сам, нас багато! І все витримаю — щоб ніхто й ніколи не посмів обізвати мене бидлом, щоб на мене колись з любов’ю й повагою глянула панна Москалівна, щоб я ще хоч раз послухав лекцію професора Тарновецького і щоб Нуся ніколи не пожалкувала, що заступилася за мене перед нападниками на прутському зарінку...
Й пригода біля фігури Скупневича здалася тепер Олесеві дитячою забавою. Але якби не вона — чи прийшло б до нього цієї миті відчуття не звіданої досі сили?
Її фізично відчув Олесь згодом, коли на гімназійному подвір’ї зустрівся очима до очей з Казьом Дзіваком. Той теж відчув Олесеву міць: не витримав його погляду — повернувся і зник у темному під’їзді службового гімназійного входу.
Минуло більше тижня після бійки біля Студентського парку, й прийшли до педеля Шамрая Антошко й Емілія просити вибачення за вчинену Олесеві кривду.
«Я знав, що ви прийдете, бо добрими сусідами єсьте, — промовив Штефан Січкарня. — Та я ще того вечора догадався, хто побив нашого сина...»
«Пане педелю, — винувато заговорив бляхар, уласкавлюючи поглядом Штефана Шамрая, — ви маєте право заскаржити нас до суду. Й ми готові прийняти заслужену кару, бо так уже виховали свого синочка. Та й не ми, то польська гімназія в тому винна... Хіба ж я вас не застерігав, та ви собі те збагателізували... А Казьо що — нерозумне теля. Й коли брати на серіо, то й бійка їхня хоч і жорстока, та все–таки дитяча...»
У розмову втрутилася пані Фросина.
«То правда, Мілько, — звернулася вона до Емілії, з якою потоваришувала ще замолоду. — Бійка дитяча, проте причина її доволі зріла...»
«Казьо отримав своє й покаявся, — відказала Емілія. — А ми готові відшкодувати Олесеву кривду: Антошко наскладав якийсь там гріш...»
«За подібну кривду грішми не відкупитеся, та й ми не будемо вимагати у вас ревалізації, — мовив Шамрай. — Мене, дорогі сусіди, інша тривога діймає: аби колись не довелося за такий шванк платити великою кров’ю... Бо ж не за дівчину чубилися наші хлопці, вони ще самі гаразд не усвідомлюють за що... А то була бійка за місце на цій землі...»
Розділ сьомий
Корнель Геродот зупинився перед хвірткою Олесевого подвір’я, забачивши крізь штахети сусіда, який сидів на порозі свого дому, схиливши на руки голову: не годилося радникові поминати його без добридня. На привітання пана Корнеля Олесь квапно підвівся й підійшов до хвіртки, щоб віддати сусідові честь.
«Що ж це ви з самого ранку в зажуру запали, пане Олесю?» — спитав пан Геродот тільки для того, щоб заговорити, бо ж не чекав від Олеся відповіді.
Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, немов хотіли прочитати з облич, скільки літ минуло, відколи сусідують,
