Щиголь - Донна Тартт
— Облиште, мені він не потрібен, — сказав я, відсуваючись від нього вбік. — Навіщо ви це робите?
Але він утиснув перстень мені в руку. Його дихання булькотіло й було жахливим.
— Гобарт і Блеквелл, — сказав він голосом, який через силу видобував зі своїх нутрощів. — Подзвони в зелений дзвінок.
— У зелений дзвінок, — невпевненим голосом повторив я.
Він смикнув кілька разів головою, ніби контужений, губи йому тремтіли. Він не міг зосередити погляд на чомусь одному. Коли він ковзнув по мені, не бачачи мене, я затремтів.
— Скажи Гобі, щоб він пішов з крамниці, — прохрипів старий.
Не розуміючи його слів, я дивився, як із кутика його рота стікає кров. Він посмикав свою краватку, намагаючись послабити її.
— Зараз я допоможу вам, — сказав я, простягши руку, але він відштовхнув її.
— Нехай він закриє касу й негайно забирається звідти! — прохрипів він. — Його батько послав хлопців, щоб вони його віддубасили…
Він закотив очі; повіки йому тремтіли. Потім він ніби провалився в себе, сплющився так, наче все повітря з нього вийшло, з півхвилини він скидався на купу старого ганчір’я, але потім — так рвучко, що я відсахнувся, — його груди заскреготіли, мов ковальський міх, і він вихлюпнув із них струмінь крові, який забризкав мене. Доклавши неймовірних зусиль, він зіп’явся на лікоть і ще з півхвилини хекав, наче собака, його груди рвучко то здіймалися вгору, то падали вниз, погляд зосередився на тому, чого я не міг бачити, й протягом усього цього часу він стискав мою руку, і цей потиск міг би бути досить сильним, якби він мав шанси вийти зі свого стану.
— З вами все гаразд? — запитав я розпачливим голосом, близький до сліз. — Ви мене чуєте?
Поки він смикався й хапався за мою руку, наче риба, викинута з води, я підтримував його голову чи намагався підтримувати її, не знаючи як, боячись зробити йому боляче, бо протягом усього того часу він чіплявся за мою руку, ніби скотився на самий край даху високої будівлі й був готовий упасти вниз. Кожен його подих був окремим булькітливим зусиллям, важким каменем, який він підіймав над силу й знову та знову впускав додолу. У якусь мить він подивився на мене прямим поглядом, кров стікала йому з рота, він, здавалося, хотів щось сказати, але слова були тільки нерозбірливим бурмотінням, яке скочувалося йому з підборіддя.
Потім — на мою величезну полегкість — він став спокійнішим, тихішим, його тиск на мою руку ослаб, у мене було таке відчуття, ніби він лежить на спині на воді й відпливає кудись далеко від мене.
— Вам краще? — запитав я й обережно витер воду, що витікала йому з рота.
Його губи ожили, і я побачив, як вони ворушаться. І тоді, стоячи навколішки, як служник у повісті або романі, я витер кров йому з обличчя кольоровою хусточкою, яку витяг із його кишені. Коли він відпливав — невблаганно, долаючи градуси й широти, — у цілковитий спокій, я відхилився на підборах і пильно подивився на його спотворене обличчя.
— Як ви? — запитав я.
Одна його тонка, як папір, напіврозплющена повіка, помережана синіми венами, затремтіла й смикнулася.
— Якщо ви мене чуєте, стисніть мені руку.
Але його рука в моїй лежала розслаблена. Я сидів там і дивився на нього, не знаючи, що мені робити. Я давно вже мусив іти — моя мати цілком ясно дала мені це знати, — але я не бачив жодної стежки, якою міг би покинути те місце, де перебував, і, в якомусь розумінні, мені було важко уявити собі, що я можу перебувати деінде у світі — що існував інший світ, розташований поза цим. Мені здавалося, я ніколи не мав іншого життя.
— Ви мене чуєте? — запитав я старого востаннє, низько нахилившись і наблизивши вухо до його закривавленого рота.
Але відповіді не було.
VI
Не бажаючи потурбувати його на той випадок, якщо він тільки відпочиває, я підвівся на ноги обережно, як тільки міг. Мені все боліло. Якусь мить я стояв, дивлячись униз на нього, обтираючи руки об свою шкільну куртку, — його кров була скрізь на мені, і мої пальці злипалися від неї, — а тоді подивився на місячний краєвид руїни навколо мене, намагаючись зорієнтуватись і знайти найкращу дорогу до виходу.
Коли — з великими труднощами — я добувся до центру тієї руїни чи до того, що здавалося центром тієї руїни, я побачив, що одні двері захаращені обваленими уламками, розвернувся й почав добиратися до протилежних дверей. Там одвірок обвалився, придавлений стіною з цегли заввишки майже в мій зріст, яка відкрила димучий отвір, крізь який міг би проїхати автомобіль. Розгрібаючи уламки, я поліз у тому напрямку, обминаючи шматки бетону, — але, подолавши дуже короткий шлях, зрозумів, що доведеться обрати інший вихід. Слабкі язики вогню лизали стіни, які раніше були стінами музейної крамниці, бризкаючи іскрами набагато нижче від того рівня, де мала бути підлога.
Мені не сподобався вигляд інших дверей (розтовчені плити підлоги, залиті кров’ю, носок чоловічого черевика, який стримів із купи гравію), але принаймні більшість матеріалу, який блокував вихід, не була дуже твердою. Завернувши назад, уникаючи обірваних дротів, що звисали зі стелі, я перекинув торбину через плече, набрав повні груди повітря й пірнув у прохід між купами сміття.
Але відразу мене мало не задушила пилюка й гострий хімічний запах. Кахикаючи, благаючи Бога, щоб попереду більше не іскрилися дроти обірваної електрики, я поповз у темряві під дощем уламків, які сипалися мені на голову й засліплювали очі: камінці, шматки тиньку, клапті та обрізки невідомо чого.
Дещо з цього будівельного матеріалу було легким, а дещо — ні. Чим далі я заглиблювався в нього, тим чорніша й гарячіша темрява оточувала мене. Знову й знову моя дорога звертала вбік або раптово закінчувалася глухим кутом, і в моїх вухах лунав гамір великого натовпу — я не міг зрозуміти, звідки він долинав. Я мусив проштовхуватися крізь речі. Іноді я йшов, іноді повз навкарачки, люди посеред такої руїни більше відчувають, аніж бачать, моє тіло
