Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
Дервіші бігли юрмами попереду процесії, несамовито верещали, від їх вереску чманів народ, бився в конвульсіях, дехто вибігав на дорогу, падав і цілував сліди копит султанського коня.
«Чи не єдине, на чому тримається імперія, — з жахом подумав великий візир, — це груба сила і фанатизм, розбурханий такими видовищами?»
Імператорський почет прямував до мечеті Еюба, названої ім’ям Магометового прапороносця, який у 48–му році хижри пішов завойовувати Константинополь і загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю Візантії, спорудив біля гробу Еюба мечеть, в якій зберігалася одна з чотирьох шабель халіфів пророка — шабля Османа. Нею нині мали оперезати нового султана Туреччини.
Процесія зійшла з широкої вулиці Шахзаде в тісні провулки, видовжилася, народ не вміщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустріли дерев’яні й саманні халупи. В далині, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч — мармурова усипальниця прапороносця Еюба.
— Це тут криниця з водою безсмертя? — нахилившись до великого візира, наївно спитав Ібрагім. Він чув цю легенду ще в дитинстві, тепер цікаво було дізнатися, скільки в ній правди.
Аззем–паша прокинувся від задуми, глянув на Ібрагіма насмішливо і відповів, забуваючи про титулування:
— Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи на безсмертних людей, і нема надії, щоб бризнуло джерело.
Ібрагім не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси, відчинилися ворота, на порозі мечеті стояв шейхульіслам. Султан зліз із коня, яничар–аґа роззув його, обмив йому ноги. Верховний духівник сім разів благословив Ібрагіма, потім підійшов до нього і, прив’язуючи до пояса меч, промовив:
— Царю наш, хай вітає тебе Аллах і Магомет, пророк його, пануй нам щасливо й довго.
Ібрагім випростався і продекламував у відповідь слова, яких навчив його шейхульіслам:
— Присягаю, що зелений прапор пророка розвіється від Багдада до Відня, від Каїра до Корсики. Я завоюю німецьку землю, а на вівтарі Святого Петра в Римі звелю годувати свого коня.
Аззем–паша, схиливши голову, промовив побожно:
— О султане, хай сповняться ці слова великого Баязета.
Ібрагім знітився, збентежено забігали очі, шейхульіслам, звівши до неба очі, шептав слова молитви.
Ювелір Хюсам з дружиною Нафісою сиділи на бруку навпроти яничарських казарм, біля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись із мечеті Еюба. Нафіса ще сподівалася побачити свого вихованця Аліма.
Довжелезні казарми стояли тут, у центрі міста, ще з часів Урхана, творця султанської піхотної гвардії «йені–чері». Ні один султан не наважувався поминути ці казарми, повертаючись до Біюк–сарая з мечем Османа при боці. Чи міг передбачити Урхан, що його ідея оновлення турецького війська так жорстоко обернеться проти спадкоємців османського престолу? Чи міг угадати, що воїни, які мали стати слугами трону, самі заволодіють ним і саджатимуть на нього собі вигідних султанів?
Але тоді таке військо було необхідне. Туреччина воювала без перепочинку, не маючи регулярного війська. Урхан зібрав потурчених полоняників — босняків, греків, вірмен, озброїв їх і взяв на своє утримання, щоб були слухняними. Засновник дервішського ордену Хаджі Бекташ благословив нове військо. Опустивши довгого чернечого рукава на голову першого яничара, мовив: «Називайтеся «йені–чері». Хай буде ваше обличчя грізним, рука переможною, мечі гострими, а хоробрість нехай стане вашим щастям».
Для підтримання престижу нового війська Урхан сам записався до першої орти[66], а всьому корпусові дав герба — ложку, щоб нагадувала воїнам про те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воїни носили на вирізці високої шапки над чолом. Ложка — символ наживи — сподобалася яничарам. Небавом вони самі почали створювати такі емблеми. Казан, у якому варилася їжа, став священним символом орти і дорівнював прапорові. Залишити казана в руках ворога вважалося найбільшою ганьбою, перевернутий котел ставав сигналом до бунту. Військові ранги теж запозичили з кухонного лексикону. Полковника орти називали чорбаджієм — майстром великої супниці, лейтенанти називалися сакка–башами — водоносами. Апетити яничарів зростали і згодом почали виявлятися не тільки в емблемах і рангах. Яничари вимагали підвищення плати за службу, домоглися визнати їх кастою, рівною улемам[67]; щоб мати запоруку серед духовенства, закріпили дев’яносто дев’яту орту за орденом Хаджі Бекташа. Врешті почали диктувати свою волю султанам.
З казарм почали виходити яничари — сини Греції, Болгарії, Грузії й українські мальви. В коротких шароварах і кунтушах, у високих з білого сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувалися в ряд для зустрічі султана.
Попереду першої орти, до якої повинен був підійти Ібрагім, стояв молодий чорбаджі–баша.
Нафіса підвелася з бруку.
— Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Аліма.
— Сиди, сиди, — смикнув Хюсам дружину за фередже, — це командир орти, Алім же зовсім молодий.
Заметушилися люди на вулиці, загомоніли, закричали — до яничарських казарм наближалася султанська процесія.
Ібрагім зупинив коня біля вишикуваної першої орти. Hyp Алі під’їхав до чорбаджі–баші. Молодий полковник із коротко стриженими чорними вусами, орлиним носом витягнувся перед аґою яничарів, чекаючи на його команду. Hyp Алі вдоволено усміхнувся. Він не жалкуватиме, що під Багдадом призначив цього гордопоставного ґяура башею першої орти. Тільки такі, рівні силою і завзяттям, можуть бути справжніми супротивниками своїх хоробрих співвітчизників. Нині ж молодому чорбаджієві випало особливе щастя: вітати від яничарів нового султана і записувати його до свого полку.
Hyp Алі кивнув головою.
Чорбаджієві подали чашу, наповнену шербетом, і він, карбуючи крок, підійшов до султана.
— Великий із великих, султане над султанами! — промовив голосно. — Раби твої, непереможне військо яничарів, хочуть зустрітися з тобою в країні золотого яблука — на Дону, Дніпрі і Віслі!
Ібрагім взяв чашу з рук чорбаджія, вихилив до дна, наповнив її вщерть золотими монетами і вигукнув до яничарів:
— Воїни! Згадайте славу римлян, колишніх повелителів світу. Продовжуйте їхню славу. Перемоги магометан хай будуть для