День, що навчив мене жити - Лоран Гунель

– Зацикленість на ментальному?

– Так, не хочу читати тут курс біології, спрощуючи, скажу, що ми маємо три мозки.

– Анжела сумнівалася, чи в мене є бодай один; тепер я дізнаюся, що їх у мене три.

– Точніше, наш мозок має фактично три шари, кожен з них розвинений більше чи менше залежно від кожного з нас: ми маємо мозок архаїчний, набутий від наших предків-рептилій чотириста мільйонів років тому, тобто задовго до доісторичної людини. Саме цей шар мозку забезпечує примітивні рефлекси боротьби за виживання, територіальності й агресивності. В одних людей архаїчний мозок розвиненіший за інші, вони якраз наділені здатністю діяти й реагувати. Їм загалом притаманний смак до влади, грошей, сексу…

– Це – наші політики!

Марджі розсміялася.

– А інші шари? – поцікавився Джонатан.

– Лімбічний мозок, завдяки якому ми відчуваємо емоції як свої, так і інших, і який дає нам змогу розвивати свої властивості спілкування. Він виник з появою перших ссавців, вони мали дбати про своїх малят, які були нездатними вижити без відданості дорослих. І, нарешті, неокортекс, осідок того, що можна назвати ментальним: логічне мислення, здатність концептуалізувати тощо.

– Розумію…

– У житті було б ідеально знайти рівновагу між цими трьома мозками, щоб урешті-решт комфортно почуватись як у діях і емоціях, так і в абстрактному мисленні.

– Значить, у твого другого чоловіка був добре розвинений неокортекс…

– Можна так сказати. Але інтелект не зводиться до ментального. Він спирається на врівноважене використання трьох шарів мозку. В нього ж у даному випадку були проблеми в емоційному плані. Він мало знав себе і погано розумів інших. І належав до людей, які ніколи не прислухаються до свого серця і своїх прагнень, і не розумів власних емоцій. Моїх – тим паче…

– Чи ви підтримуєте контакт після розлучення?

– Я дізналася, що під кінець його уразив Альцгеймер. Вершина для того, хто мав неабияку голову…

– Бідолаха.

– Він дуже швидко забув, що в нього ця хвороба.

Марджі ковтнула чаю.

– Мій третій чоловік теж дуже вирізнявся. Він шукав щастя у своєму статусі. Найбільша з ілюзій, цілком певно… Спочатку його особистість мене захоплювала, і вона цього вимагала. Потім настав момент, коли я збагнула, що він ганяється за всім, що може позолотити його герб і надати вагомості. Починаючи від титулів і завершуючи елегантним вбранням з урахуванням марки автомобіля, облаштуванням нашого дому та доречних слів, які він вводив у розмови. Навіть люди, з якими він спілкувався, були прискіпливо відібрані з тим, щоб підкреслити його значення. Ніщо не йшло від його серця, все було продиктоване потребою визнання. Він, гадаю, сам приходить від себе в трепет, не почуваючись, однак, щасливим: завжди мало бути більше, ніби він ніколи не досягав рівня образу, до якого так прагнув. Він, очевидно, відчував потребу себе підбадьорити, компенсувати брак поваги до себе, який так уміло приховував… Коли я захотіла змінити професію і стати біологом, він зробив усе, щоб цього не допустити: адже мати дружину-археолога – це клас. Дружина-біолог – щось зовсім пересічне.

Джонатан не стримав сміху.

– Він помер, розчавлений колесами авто, – відстороненим тоном повідомила Марджі.

– Який жах!

– Ні! Навпаки!

– Як ти можеш так казати?

– Це був «Ролс Ройс», після вечірки в замку, на якій багато випили. Омріяна смерть для нього! Тільки уяви, якби десь на околиці його збив моторолер…

– Марджі…

– Його заповіт було виконано до йоти: грандіозний похорон у присутності всієї місцевої еліти, оркестр і хори, які виконували «Реквієм» Моцарта, і поховання, грандіозніше за могилу Рональда Рейгана. Всі були дуже вражені. Окрім мене. Якщо порівняти з Тутанхамоном, він був дрібним гравцем, розумієш…

~ 10 ~

Чоловік глибоко вдихнув і кілька разів по черзі подивився то на м’яч для гольфа, то на напрямок. Коротко пересмикнув плечима, піднявши їх угору й злегка прокрутивши назад. Майкл ледве втримався від сміху. Щоразу, коли Джон Дейл готувався ударити по м’ячу, у нього проявлявся нервовий тик. Чогось смішнішого годі й придумати.

Приглушений удар, м’яч злетів високо-високо, описав велику криву, впав й одразу завмер на поверхні.

– Непогано, – зі схвальною усмішкою сказав Майкл. – Гарна свічка.

Обидва чоловіки пішли далі. Ранковий туман розсіявся під сяйливим сонцем, яке заливало поле для гольфа Золотоворітського парку. Приємно пахло свіжоскошеною травою. Океан на видноколі здавався неспокійним. Уздовж берега на хвилях купчилася піна.

– Як ваші домовленості з партнерами?

– Просуваються, – відповів Майкл. – Я вірю в успіх.

– Ви так кажете впродовж трьох місяців, але посутніх змін не помітно.

– Я попереджав, що на це потрібен час. Для них наша контора наче дитя. Позбутися плоду своєї утроби не так і легко..

– З тим, що я кладу на стіл, вони зможуть зробити скільки завгодно дітей.

– Це не так актуально…

Джон Дейл зупинився й глянув на Майкла.

– А якщо я порозмовляю з ними сам?

– У жодному разі! Треба знати, як до них підійти. Я з ними практикую вже п’ять років….

– То чому все так затягнулося? Гадаю, з тим, що я пропоную, їх можна легко переконати.

– Там, де є прив’язаність, не все вирішують гроші. Вони ніколи не продадуть комусь ззовні. Це має пройти через мене. Я б’ю їх вище пояса, і на це потрібен час. Без нічого не матимеш нічого.

На обличчі Джона Дейла відбився сумнів.

– Покладіться на мене, – додав Майкл. – Справа на доброму шляху.

Вони рухалися в напрямку гріна. Вдалині на поверхні океану більшало вітрильників, які запевно хотіли скористатися вітром. Хвилі, вочевидь, їм заважали.

Майкл глибоко вдихнув. Він знав, що не зможе отак довго томити Джона. Прагнучи виграти на всіх фронтах, він ризикує втратити все. Втім… не може ж він вдовольнитися прибутком від продажу тільки своїх акцій, залишити таку саму суму партнерам, вони ж бо нічого не зробили, навіть у перемовинах участі не брали. Але це, між іншим, на краще. Вони так мало заробляють, що здатні продати акцію за 400—500 доларів, тоді як Джон готовий викласти дві тисячі.

* * *

«… на цій величезній молочній фермі, Дане, бачимо сотні корів, які стоять рядами одна біля одної. Там так мало місця, що їм ніяк повернутися. Вже не кажучи про те, чи можуть вони лягти, щоб поспати. Найбільше вражає те, що на них помітні наслідки перебування в тісному приміщенні. У це ледве можна повірити, але уявіть, що в них відростають копита, адже вони ними не користуються. Копита обертаються на