Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський
Професор прочнувся і, підвівши очі на генеральшу, побачив, що вона, мов мати на сина, дивиться на нього. Всяка згадка про вчителя раптом вилетіла з його голови і залишилося саме чутгя, що єсть на світі люди, котрі його, сироту, люблять.
— Андрій Іванович, напевне, нову поему складає, — з добродушним глузуванням вимовив молодий Шмідт. — А в мене в голові якісь дурниці проносяться. То раз дивлюся на море та й чогось згадую із «Слова о полку Ігоревім»: «Взлелей, господине, мою ладу ко мне», — як бачите, зовсім на поетичний лад; а потім, ні сіло ні впало, згадую з Євангелія: «Изми пер-вее сучец из ока твоего», — та думаю: «сучец»… Як же воно скидається на чоловічий рід од «сучка»!.. Та й хочеться когось налаяти: «Ох, ти, сучець такий-розтакий!!»… А далі знов лізе в голову: «Взлелей, господине, мою ладу ко мне».
— Ти зовсім здурів, Володимире, — суворо сказала генеральша, тим часом як професор силувався втримати сміх. — Здається, ти сьогодні порядився верзти всякі непристойності… Ну, то ви, Андрію Йвановичу, не нездорові?
— Ні.
— Дивіть же, бо слабувати не варто: ані собі, ані людям, як-то мовляють.
Почалася балачка про здоров’я Лаговського, про те, що хоч він тепер і почуває себе краще, та не треба занапащати себе, та що тут, на Кавказі, в тихомирному Туапсе, серед нових вражень, серед гарної природи, він, напевне, дуже одпочине нервами, і т. ін., і т. ін. Професорові любо було слухати все те, бо хоча про здоров’я своє він і не думав дбати, та любо було чути, що єсть люди, котрі ним опікуються. Коли це раптом він покинув слухати генеральшу та й швиденько збіг з ґанку до моря. Там сонце, остаточно тонучи в морі за обрієм, кинуло твій останній промінь на купу прибережного каміння і осіяло фантастичним червоним блиском і дико-сіре креміння-гальку, і сіро-зелений колючкуватий кущ ерингія, що виріс серед гальки. Схилившись на одно коліно перед ерингієвим будяковим стеблом, професор задуманими очима любувався на тії тони, які лягали на ерингіїв цвіт. Потім він устав, поволі вернув на ґанок і поцілував руку генеральші.
«Дитина!» — думала генеральша.
«Дитина! — думав і молодий Шмідт. — Еге, зовсім дитина, хоч і старший за мене. А я?..» — якось журливо подумав він.
Трохи з перегодом подорожні полягали спати: генеральша в одній кімнаті, Лаговський і Володимир у другій. Лаговський лежав у постелі, повний поетичних, і естетичних, і просто щасливих вражень. Чути було, як дихає Володимир, що вже заснув, і Лаговський почув себе щасливим, що він чує те дихання і що тут поблизу лежить людина, яка до нього прихильна, а він до неї прихильний сто разів більше. А до старої генеральші він чує просто аж собачу вірність. «Чи єсть хто на світі кращий душею, ніж вони! Чи зможу я коли дорівнятися їм?!» — упоєний, питає він себе, ворушачися в ліжку.
Несподівано, серед таких щасливих почувань і питань, перед Лаговським нібито майнуло в пітьмі вчителеве обличчя, і поетичний настрій разом пропав. В ухах тихий голос учителя ніби прошелестів: «Та там же малярія». Якась отруєна течійка влилася в професорову душу. «Ні, недобре вони з ним учинили», — заговорив чийсь голос у його серці.
«Поганець з мене, поганець!! — митло засоромив себе він. — Це ніщо, як ганебна заздрість насуває мені такі думки проти Шмідтів! Тому що я не можу ніколи зрівнятися з такими ідеальними людьми, як Шмідти, то моя заздрість несвідомо силується забрудити передо мною їхній чистий, ідеальний образ!»
Прочитавши собі таку нотацію, Лаговський заснув.
В туапсинській «гостиниці» не було жодних умивальників, а був тільки таз та відерце, що стояло на подвір’ї, саме коло ґанку під фіговим деревом; там висіло й розколоте дзеркальце. Жіночої прислуги теж не було. Тим-то й генеральша, що встала вранці передше од усіх, мусила без усяких церемоній робити свою туалету на одкритому повітрі та ще й за підмогою не служниці, а заїздового наймита-полячка. Наймит поставив їй і самовара, але піти на базар по хліб відмовився, бо треба було помогти ще й іншим помитися. Тим-то генеральша, діждавшись, доки повставали її син та Лаговський, попрохала їх піти та покупити чогось до чаю.
Хоч у Туапсе було вже з троє магазинів на російсько-європейський лад, але базар був чисто азіатський, і тільки офіціально обов’язкові російські вивіски з такими грамотними написами, як «Трахтирь Висёли Край», нагадували, що це має бути Росія; базар — то був собі густий ряд маленьких чи більшеньких тісних крамничок, або рундуків з зовсім одкинутими лядами замість прилавка, або це були звичайні столики під накриттям-наметом. Хлібопекарні тож само були халабудки без дверей і без вікон, і пекарі на очах у всієї громади витягали з печі гарячі бублики, паляниці та азіатські пиріжки; житнього хліба ніде не було видко, як воно й звичайно водиться на сході. Скрізь чулася грецька або, переважно, турецька мова, бо більшість усіх отих купців та пекарів була з Малої Азії: з Синопа, Самсуна та Трапезунда; навіть греки здебільша розмовляли між собою по-турецьки. З пекарів, до яких поткнувся Шмідт, щоб покупити бубликів, ніхто по-російськи не знав, бо їх хазяїн-хлібопекар якраз був самсунець, 'Ελληυ τουρχοφωος[10].
— Ну, Андрію Йвановичу! — жартівливо вдався Шмідт до професора. — Поможіть! Побалакайте з ними по-татарськи, щоб продали хліба та щоб ми з голоду не померли. Ви ж не дурно, мабуть, ганялися за чорноокими татарками в Криму!
Лаговський ніколи за ніякими татарками не був ганявсь, але щоправда — в глухих закутках Криму перебував, через свою грудну хоробу, дуже часто: в кожен період, вільний од лекцій — чи влітку, чи взимку, чи ввесну, — через те по-татарськи говорив він добре. Турецька ж і татарська мова — немало одна й та сама. Він покупив бубликів; але обом не хотілося ще вертати до гостиниці, бо цікаво було подивитися на всякі тутешні базарні типи. Окрім греків і турків, тут було видко й усякі інші кавказькі національності. Професор і Шмідт легко пізнали вірмен та імеретів, що, хоч і християни (а імеретинці ще й православні), вважаються через свою торгову вдачу за кавказьких жидів; пізнали й ту націю, яку вірмени визискують — веселих, але немудрих грузинів; траплялися тутечки й усякі інші
