Українська література » Сучасна проза » Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

Читаємо онлайн Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
Не журись, брат. Є такий анекдот, чи ти знаєш? Одного дядька, що «не любив випити», піп налякав на проповіді, що він на тім світі питиме смолу. Ідучи в другу неділю до церкви, дядько маневрував повз шинок, а чортяка все його спокушав звернути й хильнути кварту. Та дядько згадав попові слова про дьоготь. А тут поруч була й крамниця, де продавали дьоготь. Дядько зайшов до крамниці, подивився на діжку з дьогтем, поторкав її носком чобота, а тоді й каже крамареві: «А набери кварту!» Той набрав, дядько видудлив її. Поплямкав. Обтер вуса та й каже: «Нічого. Як втягнутися, пить можна!»

Розповівши цей досить широко відомий анекдот, Чернуха весело зареготався. А тоді філософськи закінчив:

— Як втягнутися, брат, то й тут жити можна! Та тільки, брат… міцна тюрма, та чорт їй рад, га?!

Дійсно. І «можна», і «чорт їй рад». Люди живуть. Тільки живуть за тим–таки принципом — «міцна тюрма, та чорт їй рад». Живуть з пекельною зненавистю в душі. Але не всі. Виявилося, що є оригінальні винятки з цього правила, що є люди, яких навіть Чернуха не передбачав і не мав на увазі, висловлюючи свою веселу сентенцію, підперту анекдотом. Виявилося, що є люди, для яких не тільки «жити можна», а більше того — яким навіть така тюрма, навіть така камера миліша за волю! Так–так! Серед мовчазної маси політичних сидить один чолов’яга — якийсь селянин чи ремісник з провінції. Він сіренький, миршавий, з мишачою поведінкою, зовсім не показний, але справив на Андрія убійче вражіння. І справив він його своїм тріумфальним, із самого дна серця видобутим вигуком, якому навряд чи міг би дорівнятися по силі вигук Колумбових матросів, що після довгих поневірянь і мук нарешті побачили землю, побачили тихе пристановище: «Земля!!!»

Тримаючи пайку в руці після ранішньої «повєрки», сяючи всім своїм обличчям, чоловік обвів щасливим зором камеру й виголосив:

— Ну! Оце якби ще сюди й мою стару — і вже б хоч і до самої смерті тут! Годують! Цукор дають! Обід і все, як належить!.. І камера, обратно ж, тепла!… Братця! Що чоловікові ще треба…

Дійсно.

Це не була іронія. Це не був шибеничний гумор. Це не був глум. Це було гаряче, з самого серця видобуте зітхання Колумбових матросів:

— Земля!

Нарешті земля!

— На собез перейшов… Кугут!.. Ич… — промурмотів хтось в далекому кутку серед кримінальних.

Але цей чоловік не був «кугут». Це була трагедія на двох ногах. Це був своєрідний екстракт своєрідної категорії людей в їх масі, що дійшла до такого стану після «реконструкції» й очищення людини від «буржуазних атрибутів». Андрієві було тяжко дивитися на цього відкривателя щастя в безмежній юдолі сліз, наруги й жахливих безпросвітних злиднів, на цього Колумба в безмежному океані людського упослідження. І Андрій на нього намагався не дивитися, але він якось все ліз в очі, цей мішок з костями, ця сіра еміненція з гордим ім’ям людини. Щось він там все порпався зі своїми торбами, щось виймав і вкладав, любовно переглядаючи, сортуючи. То він рахував свої заощаджувані пайки, передивлявся сухарі, перевіряв зсипаний до окремої торбиночки цукор. Він це все робив нишком з блаженною посмішкою на обличчі, сторожко й скоса поглядаючи на боки — чи ніхто не стежить. Він, гляди, збирався розбагатіти, з’їдаючи лише одну пайку на два дні, а решту складаючи до торби. Він зшив з сорочки ще одну торбу й напаковував її сухарями. Мабуть, збирається надбати цілий капітал для своєї «старої». І він не в жарт питав пошепки в сусідів, чи можна звідси передавати передачі на волю? «Можна, можна», — відповідали йому. Андрій помітив, що люди ставляться до нього з певним співчуттям, в якому не було й крихти іронії, а скоріше гіркий жаль. Чоловічок клопотався, як мишка, біля своїх пожитків цілісінькі дні й дивитися на нього було нестерпно. Боже! Який же великий на такому тлі був Чернуха! Босяк і рецидивіст, обдертий до того, що геть був голопузий, але яка в ньому горда, пружиняста, струнка душа. Велика, співоча, незборкана душа. І весь він зі своїми голими грудима, із зухвалими вусами при такому співставленні виглядав, як Гулівер. Горлатий, безжурний, безстрашний Чернуха.

Це було щастя цілої камери, цей Чернуха. Це — її душа. Справжня жива душа. Це визнавали всі, а найперше — кримінальні. Якщо старостою був той, що підходив до Андрія покурити на початку, користався пошаною всіх і послухом, так би мовити, по адміністративній лінії, то Чернуха був чимсь більшим, аніж староста. Він був королем камери, духовним її стовпом. І він нічого не робив, тільки співав і сміявся. Коли він сміявся, то Андрієві чомусь приходив на думку Байда–Вишневецький, незрівнянний гультяй і зухвалий скалозуб із ворохобної Січі Запорізької. Чернуха був зухвалим громоподібним сміхуном, якого весь світ не обходив. А коли Чернуха співав, то Андрій не міг відпекатися від думки, що це в особі цього голопузого Чернухи посаджено зацьковану, безпритульну українську пісню в тюрму, стихійну, первісну, чорноземну — і в тюрму! В штрафну камеру. А вона — та пісня — й «ноль уваги». Загиджена, потоптана, стероризована вона зовсім не збирається здаватись, зринає чиста й грімлива й дерзко розправляє крила, гримить на повен голос. А її захищає ворохобна босяцька січ від тюремного цербера.

Може, від цього останнього Андрієве упередження до злодійської частини камери було захитане грунтовно. Все–таки він мало знає цю частину совєтського суспільства. Ще більше піднеслась для нього заслона над душами цих людей, коли його староста (досить безцеремонно, до речі) попросив щось оповідати, «яку–небудь книгу з пам’яті», для всіх. Андрій порився в пам’яті й почав розповідати їм пригоди Тіля Уленспігеля, за Шарлем де Костером. Мабуть, цей вибір навіяв йому Чернуха своєю персоною. Чоловічкові, що так любовно нишпорив у своїх речах, Уленспігель був абсолютно не потрібен, як не потрібен і багатьом іншим з числа тих, що, зігнувшись, сиділи погноблено над своїми клунками посередині. Зате всі «злодії» і «убивці» — вся січ ворохобна здивувала Андрія порядно. Такої аудиторії треба пошукати. Це були великі діти, що слухали оповідання, завмерши й не рухаючись. Здавалося, вони не дихали. А коли хтось з «цивільних» шерехтів або зітхав, на нього підіймалися з кулаками, несамовито шикали з кутків. Андрій оповідав, дивився їм у очі й бачив у них щось для себе незрозуміле — чи то була жадоба героїки, чи туга за прекрасним, чи туга за свободою й широким світом,

Відгуки про книгу Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: