Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Це неможливо, Камілло. У нас іспит на бакалавра. Наступного тижня.
— Надто пізно. Я не зможу. Не стане духу. Їхати треба негайно.
— Так буває лише у мріях. Не в реальному житті.
— Якщо ти мене кохаєш, Мішелю, забери мене. Не дозволяй переїхати туди.
— Безрозсудна втеча — не найліпша ідея.
— Їдьмо до твого дідуся, в Італію. Ти розповідав, що він…
— Ми неповнолітні! Нас затримають на кордоні! Нам забракне грошей на квитки.
— Можемо спробувати автостоп. Декотрим так вдається здійснити навколосвітню подорож.
— Давай складемо іспит. Оце наразі важливо для нас обох. А потім знайдемо якесь рішення. На свіжу голову.
— Отже, це неможливо?
— Не думаю.
Вона довго кивала головою, наче хотіла позбутися цієї затії. Я спробував узяти її за руку. Вона вирвалась.
— Тобі не варто…
— Я пожартувала, Мішелю. Це щоб побачити реакцію.
— Я тебе проведу.
Вона заперечно хитнула головою та пішла.
— Камілло, ми щось придумаємо.
Кажуть, удача стукає у ваші двері лише один раз, тому потрібно перетягти її через поріг, бо ще втече деінде і більше не повернеться. Не шкодують тільки люди з амнезією. Я прокручував цю сцену мільйон разів. І щоразу доходив єдиного висновку. Я був королем придурків. Боягузом. Жалюгідним. Я належав до категорії тих, хто стоїть на причалі й дивиться вслід кораблям. На поїздку треба мати мужність. Що вона про мене подумала? Де б ми були сьогодні, скажи я тоді «так»? У якій африканській країні? В Адені? У Пудучеррі? На Маркізьких островах? У глибинці Монтани? Бунтівників вимірюють авантюрами.
Мені було вкрай потрібно поговорити із Сашею, дізнатися його думку, щоб він мене підбадьорив. Хазяїн «Фоторами» сказав, що він захворів. Важка форма грипу. Що не дивно з цією мерзенною погодою. Я пішов до Саші — у нього я не був близько року, уже й призабув бруднющі пожежні сходи, прогнилі щаблі, подерту фарбу на стінах, провислі проводи. На останньому поверсі через одну бракувало лампочок. Я не пам’ятав, де його двері. Припустив, що це ті, де не було прізвища чи ініціалів. Постукав кілька разів. Почув його голос ізсередини:
— Хто там?
— Це я, Сашо. Мішель.
За хвилину відсунули засув. Через прочинені двері я помітив Сашине око.
— Ви сам?
— Так.
Відчинив. Він був у синьому шерстяному домашньому халаті на голе тіло. Вигляд мав хворобливий, волосся було скуйовджене, на обличчі — тижнева щетина. Кинув погляд праворуч, потім ліворуч коридором.
— Що ви хотіли?
— Прийшов дізнатись, як ви.
— Ви єдина людина на весь Париж, хто пам'ятає про моє існування. Зайдете?
Він відступив. Я потрапив до кімнатки, яка до того призначалася для прислуги. Він зачинив двері на засув. Його аж трясло від сильного нападу кашлю. Попільничку переповнювали недопалки. Торшер розсіював тьмяне світло. Російськомовна книжка стояла на полиці над незастеленим ліжком. На стінах плямами проступала волога.
— Тут собачий холод!
— Тому я й підхопив недугу. Власник не хоче вмикати котельню в червні.
— Не завадило б мати невеликий допоміжний підігрівач.
— Так, не завадило б.
— Думаю, у нас стоїть один вдома. Я піду принесу вам.
— Не турбуйтесь. Негода не затягнеться. Чи можу попросити про послугу, Мішелю?
— Звісно, Сашо.
— Було б непогано, якби ви принесли мені ліків. Несила спускатися. Що-небудь від бронхіту і кашлю. Щось дієве.
— Я наберу вашого лікаря.
— У мене його немає! В аптеці на майдані Монжа звернетеся до чоловіка зі стрижкою йоржиком та англійською краваткою. Скажете, що від мене, — він мене знає. Завдяки мені матимете унікальне знайомство: аптекар, що видає в кредит!
— Може, мені сходити за покупками? Я можу зайти до бакалії. Ви помітно схудли. Треба набратися сил.
— Я не дуже голодний. Вельми люб’язно з вашого боку, Мішелю. Справді.
Зважаючи на його стан, я не наважився морочити йому голову своїми проблемами й повернувся додому. От у нас увімкнули централізоване опалення. У нас був масляний електрорадіатор, який усе одно валявся без діла у вбудованій шафі.
Але я постарався. Ніхто не помітив, як я поцупив його з квартири. Вулицею котив на коліщатках. Аптекар з майдану надавав мені купу ліків, написавши дозування на упаковках. Він записав вартість у блокнот. У бакалії я купив яблук, шинки та грюєру. Заледве дотягнув радіатор до восьмого поверху. Увімкнули. Температура швидко підвищилася. Відчуття льодовні щезло.
— Світло обійдеться дорого.
— Через це не переймайтесь.
Він просвердлив крихітну дірочку в електролічильнику, не більшу за головку шпильки. Крізь неї просунув розігнуту скріпку, яка й заблокувала рух зубчатки.
— Мені сусідка показала. На поверсі всі так роблять. У Росії я б нізащо не наважився. Там це шахрайство. Тут усе інакше. Скріпка виймається за тиждень до приходу працівника «Електрісіти де Франс». Лічильник потроху мотає. Здається, перевіряльник знає, але мовчить. Скажіть, чи вдалося зробити хороші фото Камілли?
— Наразі ми готуємося до бакалавра. Вам слід прийняти ліки та припинити курити.
— Саме забув вас попросити. Цигарки.
Наступного дня в нашому домі зламалося централізоване опалення. Температура впала до чотирнадцяти градусів. Зі своєї шафи зник масляний радіатор.
— Він же не міг випаруватися! — вигукнула мама із сумнівом у голосі.
— Минулого тижня він іще був. Я впевнена, — запротестувала Марія.
— Дуже дивно.
— Запевняю вас, мадам.
— Мішелю, ти брав радіатор?
— Для чого, по-вашому, він мені здався? — пожалівся я щиро, як міг.
Загадка того, як же випарувався радіатор, тривожила нас тижнями. Мама всій родині показувала шафу, в якій мав би стояти вірогідний пристрій. Шукали повсюди. Опитали сусідів і консьєржку. Вона грішила на мого батька, який, імовірно, стягнув його до своєї промерзлої провінції. Побутують загадки, що зчиняють шквал нерозуміння й підживлюють дискусії та полеміки, як-от бридка снігова людина, чудовисько озера Лох-Несс чи тарілки, що літають. Та не існує ніяких загадок. Лише брехуни, лицеміри й боягузи.
— Хотів би я бодай трохи зігрітися! — скаржився я. — У цій халупі неймовірний холод. Почуваєшся наче в Сибіру. Непридатні для роботи умови. Не варто потім дивуватися, якщо я завалю іспит на бакалавра!
19
Я прокинувся посеред глупої ночі. Це очевидно. Я маю сісти на корабель. Драпанути. І не дивитися, як віддаляється берег. Мужньо зіштовхнутися з незнаним океаном і переступити рубіж. Я вирішив: поїду з нею. Супроводжуватиму її. Ніхто не зможе мені завадити. Залишалося врегулювати кілька технічних моментів. Я роздумував, варто діяти до чи після іспиту. Я вагався. Треба було видалити нарив і не затягувати з цим. Від Камілли я знав, що її батько рано повертається з роботи. Домогтися свого буде нелегко. Щоб дістати згоду, доведеться вдатися до натиску й залишатись