Смутна доба - Микола Смоленчук

Доки повернулися вони із Зарубського монастиря, у Києві вже знали про хіротонію[265] ігумена Курцевича в єпископи.

— Чи їм сорока на хвості принесла? Адже відбулося те тільки вчора!..

У місті панувало збудження, братчики мало не танцювали.

— Нічому не дивуйтесь, козаче, на нашій грішній землі.

Кияни влаштували приїжджим бучну зустріч. Те занепокоїло Сагайдачного, ба, навіть стривожило. Король, мабуть, теж довідався і мав тепер усі підстави діяти.

Гетьман поділився своїми думками з патріархом. Людина смілива і рішуча, той лише плечима здвигнув і усміхнувся — мов, якось воно буде. Хоч одразу посерйознішав:

— Може, дійсно варто зіграти комедію, вигадану вашим сотником?

Хитрість, яку придумав Левко, обговорили на нараді, київські братчики її одностайно схвалили. Хочеться одразу сказати — це не авторська вигадка, так було в дійсності, хоч нагадує той факт сюжет детективного роману.

Невдовзі після приїзду з Трахтемирова патріарх Феофан офіційно заявив, що покидає Київ і через Поділля повертається додому. Недільного дня засмучені кияни в усіх церквах на його честь провели благословенні молитви, влаштували патріарху пишні проводи з хрестами та іконами, усе київське православне духовенство співало осанну[266] його святості.

З Феофаном відправився великий козацький супровід, очолюваний самим гетьманом. Заспокоєний королівський агент Пачковський та його приплічники перестали шваювати коло дому Богоявленського братства і теж відправилися слідом за патріархом. Від Білої Церкви супровід патріарха до кордону Пачковський доручив козацькому полковнику Богдану Кизиму, а сам поїхав доповідати королю про виконану місію.

Та патріарх під Білою Церквою змушений був зупинитись — звідкись прийшла вістка про неспокій на кордоні, і Сагайдачний, зіславшись на небезпеку дальшої поїздки, в суворій таємниці повернувся з патріархом до Києва у Богоявленське братство.

Свою колегію єзуїти мали поряд з братською школою. Як свідчать історичні документи, ще увечері козаки, що охороняли двір братства, помітили біля колегії підозрілих людей і добре пригостили їх кийками.

А вночі патріарх та духовні особи, котрі його супроводжували, у братській церкві при щільно завішаних вікнах — уявіть як це нелегко зробити в церкві! — і наглухо закритих дверях висвятили колишнього ігумена Братського монастиря Ісаія Копинського на єпископа Перемишльського.

Історія не донесла до нас усіх подробиць, та видно були підстави для такого авантюрного вояжу патріарха і цієї зверхтаємничості. До того ж це зовсім не в почерку патріарха Феофана — згадаймо, як просто висвятив він єпископа Кунцевича!

Тієї ж ночі Київське братство одержало від вселенського патріарха право патріаршої ставропігії, а братський монастир позбувся залежності від єпархіального архієрея.

Ісаія Копинський вірно служитиме інтересам православної церкви, в 1622 році він скаже про потребу перейти під руку московського царя.

До жертовності, що межувала з ратним подвигом, патріарха Феофана ніхто не зобов'язував, окрім власного сумління та природної потреби бути борцем за православну віру. Він чесно виконував свій нелегкий службовий обов'язок — бути намісником бога на землі.

Незважаючи на небезпеку, яка на кожному кроці підстерігала патріарха у чужій країні (його, як і протосинкела Никифора теж оголосили турецьким шпигуном!), він знаходився у Києві під пильною охороною козаків, скільки було потрібно. Хоч авантюра з вигаданим від'їздом з Києва цієї відважної і, очевидно, гордої людини, свідчить, що йому, мабуть, дуже припікало.

Патріархові чомусь довелося бути на Україні довго. Не дбаючи про послідовність висвячення ієрархів, виділимо ще одну подію в цій дивовижній сторінці історії російської православної церкви.

Не було, мабуть, киянина, котрий не милувався б Михайлівським монастирем, що повис на краю кручі над Подолом. Недарма офіційно називався він золотоверхим. Звів його ще онук Ярослава Мудрого Святополк. У монастирі колись хоронили князів, золоті бані його собору разом із Софією вважалися основними прикрасами Верхнього міста.

Усе, що стосується Михайлівського монастиря, вкладається у сумне слово «було». Частково поруйнували його ще татаро-монголи, потім цей мистецький шедевр Київської Русі пограбували і знищили у 1935 році новітні вандали, вирішивши спорудити на його території свою чергову урядову площу.

На час описуваних подій ігуменом монастиря став Іов Борецький, передавши братську школу Касіяну Саковичу.