Похорон богів - Іван Іванович Білик

— З богом!

Перейшовши попереду дружинної сотні місток, усі троє позлазили з коней. Збоку за брамою стояв гурт пишно вбраних людей, і Доброчин спробував угадати, котрий з них цар. У першу мить усі здавались однаковими, він не зразу звернув увагу на невисокого кремезного чоловіка років під сорок п'ять — упала в око тільки невелика золота булавиця, яку чоловік тримав коло плеча. В решти ж руки були на руків'ях мечів або опущені додолу. Чоловік з булавою щось проказав, а якийсь інший виступив на крок і почав тлумачити:

— Цар сказав, що радий вітати славетного Доброчина, которий прогнав варягів з Руської землі.

Цар стримано вклонився, не відвівши булави від плеча, Доброчин і головні воєводи теж уклонились, відповідаючи на кивання царських бояр. Самуїл знову щось промовив, і вдруге виступив тлумач:

— Булгари теж визволяють свою землю від нашесників. Перед місяцем часу ми перемогли під Несебром грецького царя.

Тепер уже Доброчинові стало смішно, він глянув у вічі Самуїлові й сказав:

— Паракімомен Василій чекав і нас перед місяцем часу під тим Несебром.

Самуїл не швидко зрозумів, а перепитавши тлумача й нарешті збагнувши натяк київського князя, мовчки показав булавою на дворядний кам'яний хором. Доброчин зрозумів це як запрошення до господи.

— Ходімте, коли кличуть на пир, — сказав він воєводам, які досі не випустили й пари з вуст. Він був розчарований і не приховував розчарування. Йому відразу не сподобався сей скупословий цар, і не з тієї причини, що так холодно зустрів його — свого переможця, в чиїх руках були тепер його доля і його живіт. Доброчин навіть не давав собі звіту, чим саме не сподобався йому цей чоловік.

Якийсь він наче дерев'яний, уже в хоромі сам собі сказав Доброчин, бо Самуїл і тут лінувався взайве ворухнутись: навіть за столом і далі тримав булаву біля плеча. Лише коли молодий челядин узяв її від нього й поклав на гексамитове узголів'ячко, Самуїл мовби звільнився від непосильної ноші й зітхнув:

— А євнуха-паракімомена вже немає.

Здивованому цим повідомленням Доброчинові пояснив царів брат Давид:

— Василія-паракімомена вбив цар Василій.

Доброчин швидко збагнув, що всі свої обіцянки він давав саме паракімоменові, він мовби теж скинув із себе якийсь тягар. Той потаємний задум, що привів його в ці краї, позбувся всіх сторонніх уз і став мовби ще більш здійсненним.

Поряд із Самуїлом сиділи всі його брати, Давид здавався скорше батьком, ніж братом, і мав щонайменше шістдесят і п'ять літ — як головний воєвода Претич. Винуватець за вчорашню поразку Аарон зухвало поглядав на Самуїла, а Мойсей здавався зовсім німим. Доброчин мав таке враження, ніби прийшов непроханим на чужий пир ніби його кожної миті можуть вигнати.

Світлого князя почали хапати чорти — він ледве стримав себе до кінця пиру, що тривав години півтори.

Потім усі порозходились, у довгій склепінчастій світлиці залишилися тільки цар Самуїл і Доброчин. Цар гукнув тлумача й сказав Доброчинові:

— Ми всі у твоїх руках. Ти можеш мене помилувати або вбити, але знай одне: булгарський цар — то ще не Булгарія. Коли Іоанн Цімісхій повів Бориса Другого в полон, він думав, що Булгарію вже ніяка сила не зможе скресити до життя. Цімісхія давно немає живого, а ми стоїмо, бо на світі були ми й наш батько Никола, простий велбуджський коміт. А таких комітів по всій нашій землі вельми багато. Доки є бодай один — доти буде Булгарія. Осе я й хотів сказати тобі, княже Доброчине, — мовив Самуїл через свого тлумача, ходячи світлицею й вимацуючи переможця допитливим поглядом.

Доброчин з подивом стежив за перетвореннями царя. Тепер це була зовсім інша людина, й він збагнув, що Самуїл тільки допіру розкрив перед ним своє справжнє обличчя. Щось мусило досі стримувати його, і світлий князь був подумав на братів Самуїла, але потім викинув цю думку з голови. То було просто безглуздо й смішно.

Та згодом до світлиці ввійшли Давид і Мойсей, і цар знову втратив рухливість. Царя сковували рідні брати. Випадковий здогад уже не здавався таким безглуздим, і Доброчин став терпляче ждати біля немитого вікна, коли старші брати наговоряться з царем і знову вийдуть.

Потім він з цікавістю запитав:

— Скільки років твоєму найстаршому братові?

— Шістдесят шість. На двадцять один рік старший од мене... — сказав Самуїл, несподівано замислившись. — Вони тільки через те наставили мене царем, що маю довше від них жити, — наче з осудом докинув Самуїл.

Осуд лише тоді міг мати підставу й слушність, якби наймолодший не довіряв старшим братам, а в цьому Доброчин був зовсім не певний. Іноді старші просто пригнічували молодшого вагою своїх літ.

Це вже більше скидалось на правду. Коли брати пішли, Самуїл сказав Доброчинові:

— Київ уже раз дошукувався нашої землі. Хіба йому мало своєї? Таких обширів не має жоден у світі цар.

— Святослав був онуком вашого царя Владимира, тому мав Булгарську землю за свою. Святослав помер перед чотирнадцятьма літами...

— Але тут єси ти, — перебив цар світлого князя.

— Я не для цього прибув сюди...

— Для чого ж? — Самуїл схрестив руки на грудях і став схожий на куцоногого степового боввана.

— Для чого? — замислено повторив Доброчин. — Як кажуть, для вічної любові. — А потім швидко запитав: — Дочку маєш?

— Трьох... і сина Івана-Радомира, — підозріливе глянув на нього Самуїл. — Чого запитуєш? — Доброчин мовчав, і Самуїл повернувся до сказаного раніше: — Ти прийшов не дошукуватись Булгарської землі, а полонив булгарського царя і його воїв... І речеш про «вічну любов».

Доброчин засміявся:

— То не я тебе полонив, царю Самуїле! Тебе полонив той князь, що в мені.

— Для чого? — вже чи не втретє спитав булгарський цар.

— Для тої ж таки вічної любові. — Оте дивне й трохи бентежне враження від царя, що охопило було світлого князя, тепер остаточно пройшло. Він зрозумів цього чоловіка.

— Але ж ти прийшов на клич грецького царя?

— Євнуха-паракімомена! — поправив його Доброчин. Це було важливо. — А ти забув про одне, я це казав тобі ще