Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Робінзон тепер став набагато спокійніший, ніж досі. Став такий, як завжди, і поправивсь на три кілограми. Оскільки мало не в кожній родині є хтось несповна розуму, люди здавалися задоволені, що наша клініка так близько від столиці. Самий наш сад був вартий цілої екскурсії. Серед літа дехто зумисне приїздив з Парижа помилуватись нашими клумбами і трояндовими композиціями.
Тож однієї червневої неділі я серед гулящого люду ніби впізнав Мадлон, яка на мить зупинилася перед нашою брамою.
Попервах, аби не лякати Робінзона, я нічого не хотів йому казати, але, поміркувавши кілька днів, порадив бодай на якийсь час припинити довгі прогулянки околицями. Моя порада стривожила його, проте він не наваживсь розпитувати. Наприкінці липня надійшло кілька поштівок від Баритона з Фінляндії. Ми зраділи, проте Баритон нічого не писав про своє повернення, тільки знову бажав нам «щастя» й по-дружньому здоровив.
Минуло два місяці, потім більше… Дороги припорошила літня курява. На свято Всіх Святих один наш пацієнт, доти поступливий і тихий, улаштував навпроти інституту невеличку сцену: ставши жертвою похоронного збудження, горлав у наші вікна, що більше не хоче помирати. Ми не спромоглися вчасно перешкодити йому, натомість перехожих це дуже тішило. Коли стався цей випадок, у мене знову виникло вкрай неприємне, і то набагато переконливіше, ніж першого разу, відчуття, ніби я впізнав Мадлон, що стояла на тому самому місці — в натовпі перед брамою.
Кілька наступних ночей я не раз прокидався від переляку й намагався забути бачене, але всі мої зусилля були марні. Хоч зовсім не лягай спати.
Я дуже давно не навідувавсь у Рансі. Зацькований жахітними привиддями, запитував себе, чи не краще податись туди, звідки зрештою з'являються всі нещастя… Там я теж залишив колись жахіття… Спробу рушити їм назустріч можна в крайньому разі вважати за намір запобігти ще більшому лихові… Аби дійти з Віньї до Рансі найкоротшим шляхом, спершу треба йти набережною до мосту Женвільє, що рівною смужкою простягся через Сену. Важкі річкові тумани рвуться над водою, тиснуться, пролітають, метаються, тремтять і падають по той бік парапету навколо ядучих ліхтарів. Величезний тракторний завод ліворуч загорнувсь у широкий клапоть ночі. Заводські вікна відчинені, тьмяніють заграви пожеж ізсередини, безсилі спалити його дощенту. Завод позаду, на набережній я сам. Але заблукати тут годі… Тільки відчувши втому, потроху усвідомлюєш, що вже дійшов.
Тепер досить повернути ліворуч на вулицю Бурнер — і вже недалеко. Зорієнтуватись неважко, бо на перетині залізниці з вулицею завжди горять зелений і червоний ліхтарі.
Навіть глупої ночі з заплющеними очима я вийшов би до будиночка Анруїв. Колись я частенько бував у ньому…
Але цього вечора, підступивши майже до дверей, я замість іти раптом зупинивсь і замислився…
Думав, тепер у будинку живе тільки невістка… Вони всі померли: усі… Вона, певне, знає або принаймні здогадується, як померла в Тулузі стара… Цікаво, яке враження справила на неї та смерть?
У світлі вуличного ліхтаря біліло невеличке засклене піддашшя, тож ґанок здавався притрушений снігом. Я довго дивився на будинок. Звичайно, міг би подзвонити. Мені б відчинили. Зрештою, з невісткою Анруй ми не лаялись. Я змерз, стоячи на одному місці.
Вулиця, як і тоді, коли я жив у Рансі, закінчувалась калюжею. Дорогу колись обіцяли полагодити, але до роботи ніхто й не брався. Перехожих не видно.
Ні, невістки Анруй я не боявся, але нараз відчув, що більше не хочу її бачити. Я помилявся, йдучи сюди. Тут, біля будинку, раптом збагнув, що вже нічого від неї не навчуся… Тепер я просто знуджусь, та й годі. Оце й усе, що зосталося від наших взаємин.
Тепер я зайшов у ніч набагато далі, ніж вона, навіть далі за стару Анруй, що померла… Тепер ми вже не разом… Ми розійшлись назавжди. Нас розлучила не тільки смерть, ай життя… Це наслідок тиску обставин. «Кожен за себе!» — проказав я нишком і повернув назад, у Віньї.
Пані Анруй тепер бракує освіти, щоб бути мені за супутницю… Характер, звичайно, в неї є… А освіти… Ось де суть! Немає освіти! Тепер вона вже не зрозуміє мене, не зрозуміє того, що діється навколо, дарма що їй не поменшало ні паскудства, ні впертости. Цього не досить. Щоб зайти далі, ніж решта, треба мати ще й серце, й знання. Повертаючись до Сени, я йшов вулицею Сансійон, а потім завулком Апсу. Що ж, кінець моєму клопоту! Я майже вдоволений! Навіть запишавсь, усвідомив, що більш не варто пориватися до пані Анруй: нарешті я загубив цю паскуду по дорозі! Яка краля! А колись ми відчували одне до одного майже симпатію… Чудово розуміли одне одного, і то досить довго… Тепер же вона для мене не досить низько і вже не годна опуститись, приєднатися до мене. їй не вистачає знань і сили. Бо в житті не йдуть угору, а опускаються. Анруй уже не могла. Вона не могла опуститися аж до мене… Як на неї, навколо мене забагато ночі.
Проминаючи будинок, де працювала консьєржкою Беберова тітка, я, звичайно, зайшов би й туди, і тільки аби глянути, хто тепер живе в квартирі, де я колись лікував Бебера і де він пішов з цього світу. Може, над ліжком там і досі висить його портрет у шкільному костюмчику… Та було надто пізно, щоб будити людей. Я тихо й непомітно проминув і цей будинок.
Трохи далі, в передмісті Свободи, побачив, що в крамниці лахмітника Безена ще світиться. Такого я навіть не сподівався. Проте блимав тільки невеличкий газовий ліхтар серед вітрини. А Безен же знав в окрузі всі чутки та новини, бо тинявсь по шинках і його добре знали від самого товчка аж до Порт-Майо.
Якщо Безен не спить, він перекаже мені всі тутешні новини. Я пхнув двері. Дзвоник дзеленькнув, проте ніхто не озвався. Я знав — Безен спить десь там, певне, в їдальні. Безен і справді схилився в пітьмі на стіл, умостивши руки й голову поруч із захололим обідом — сочевицею. Він навіть почав був її їсти. Сон одразу здолав його. Безен гучно хропів, — таки правда, він іще й випив. Я добре пам'ятаю той день — то був четвер, день ярмарку в Лілі… Траплялися випадки, коли в Везена ще й цілий «туалет» лежав під ногами.
Я завжди вважав, що Безен — непоганий хлопець, не гірший від решти. Тут і сперечатися годі. Досить люб'язний, не набридливий. Я
