Улюбленець слави - Джойс Кері

Я не бачила його майже два роки, та й раніше, щиро кажучи, ніколи не звертала уваги на його зовнішність, хоча й давно його знала. І тепер мене вразило, з якою гідністю цей череватий сивий пан грає свою роль. Дивлячись на нього, можна було подумати, що це мудрий і досвідчений керівник, хоча насправді я чудово знала, який з нього тупак: за все своє життя він тільки й набрався, що самовпевненості, недарма йому ніколи не довіряли нічого зробити самостійно, навіть найменшу справу.

Помітивши мене, Бутем, очевидно, здивувався, але й це не порушило його величної постави (лише його «набундючені» брови підскочили вгору); я, може, й заговорила б до нього, якби на ту мить не нагодилася Дейзі,— протиснувшись між нами, вона поспіхом розцілувала мене.

Дейзі відтоді, коли,за її словами, вона «стала господинею», як завжди, перебувала у стані неугавного піднесення. Підскочивши спершу до мене, а потім до Гулда, щоб поправити йому подушки (він хотів їй щось сказати, та вона не слухала його, говорячи й далі через плече зі мною), вона вмить потягла мене у свій «будвар» (це слово, як і деякі інші, Дейзі навмисне калічила, наче кажучи: «Бач, яка я дотепна? Кумедне це все,— і я, і життя!»), наказавши принести торт і мадеру. Цей давній звичай вона запозичила в моєї другої тітоньки Мері, коли якось приїздила до неї одного чудового ранку у Слептон-хауз. Та відразу ж засміялася й зауважила:

— Бач, як добре бути господинею—тоді й господині перепаде якась чарочка!

І вихилила як стій дві склянки мадери, закусивши здоровенним шматком сливового торту.

Дейзі й сама була здоровенна, з буряковими щоками, як це бува в сорокарічних блондинок. Вона пишалася своїм багатством і можливістю кидати гроші на вітер, але зовсім не мала наміру зажити слави «щедрої»,—в усякому разі, її пожертви на доброчинність та місцеві потреби були менші, ніж у тітоньки Слептон, хоч вона була вдвічі заможніша за тітоньку. Дехто говорив, що Дейзі жорстоко поводиться із своїм чоловіком-інвалідом, але це неправда, хоч і назвати її дуже дбайливою було б занадто. Майже вся її енергія була зосереджена на своїх розвагах.

Але так чи сяк, а Дейзі (як оті заклади, до чиїх вад ми вже позвикали, а реальних чеснот можуть і не завважувати) мала загальну прихильність; чимало людей шукали знайомства з нею і мали за щастя вважатися її друзями. Дейзі стала вельми популярною особою в місті. А тепер вона виказувала таке бурхливе захоплення від зустрічі зі мною (до того ще маючи нагоду похвалитися своїм новим розкішним будинком), що захопила своїми веселощами й мене, і я сміялась на повен голос, вислуховуючи останні плітки; як раптом на обличчі в неї постав новий вираз, і, дивлячись на мене вкрай невинними очима,—явний знак, що Дейзі замислила якусь хитрість,— вона промовила:

— А чого ти не спитаєш про свого старого, про лорда Німмо?

При цій нагоді й з'ясувалося, що Честер уже два дні живе у Гулдів, і що це він просив Дейзі запросити мене сюди, «бо він так побивається за отими давніми листами,— і, боже мій, ти навіть не повіриш, як вони його стережуть,— бідаха й зустрітися ні з ким не може. Це не по-християнському. А зараз вони запроторили його сюди через якусь ідіотську плітку...»

Дейзі ніколи нічого не казала прямо і, маючи якусь потайну мету, завше ходила манівцями. Цього разу, як я зрозуміла, їй просто треба було звести мене з Честером для приватної розмови (маю підозру, що він підкупив її обіцянкою висунути на керівну посаду в жіночій радикальній лізі,— саме після того Дейзі очолила її місцевий осередок) й умовити мене, щоб я на це погодилась.

Не минуло й чверті години, як я вже знала, що Честер набрався у Лондоні халепи через одне «нетямуще дівчисько», бо відколи «той клятий Фрейд надрукував свої паскудні книжки, варто будь-якому чоловікові лише підступити до такої дурепи, як вона впадає в істерику й гукає поліцію». Але ж треба принаймні зрозуміти, що не так уже йому й легко ведеться по тридцяти шлюбних роках, та він і взагалі непридатний до парубоцького життя, вже хто-хто, а я мушу знати це краще за неї.

Мовляв, за такої скрути я б уже принаймні знала, що робити, та й чим і кому він міг зашкодити у такому віці; і взагалі я не бідна Селлі чи там Бутем, і не зчиняла б скандалу через цю річ, таку природну для кожної заміжньої жінки, та й можна було хоча б пожаліти бідолаху, коли він лорд і не може й пальцем поворухнути, щоб усе це не потрапило в газети.

Мабуть, я нічого б не збагнула з цієї її плутаної балаканини, якби до мене давно вже не дійшли чутки про Честера та якусь жінку, що подала на нього в суд «за спробу згвалтування» у кенсінгтонському парку,— він від неї насилу «відкупився». До цієї історії я поставилася тоді як до звичайного наклепу, що їх охоче вигадують, коли йдеться про видатних осіб; найчастіше це виплід незбагненної злостивості або ж безвідповідальності: коли велику актрису неодмінно показують наркоманкою, а відомого актора—«моральним покручем», навіть якщо він зразковий сім'янин.

Дейзіні натяки й зараз не справили на мене враження; я не хотіла стрічатися з Честером зовсім з інших причин. Але Дейзі, зваживши на вираз мого обличчя, зненацька підхопилася (домагаючись свого, вона, як усі її земляки, завше перла напролом) і мовчки вискочила з кімнати. Натомість сюди майже влетів Честер, який, очевидно, чатував під дверима.

119

Я була така вражена, побачивши, як він змінився, що забула на мить всі свої страхи та Джімові ревнощі й підозри. Честер помітно підупав ще за часів війни, але зараз йому можна було дати всі вісімдесят; маківка його була зовсім лиса, а довгі сиві пасма довкруги робили його схожим на допотопного проповідника. Верхня і без того довга губа, здавалося, стала ще