Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
— Коли те було?
— Надвечір — заки доїхали, то стемніло.
— Години не знаєте?
— Точної, то ні… Не маю годинника, москалі ще тамтой рік забрали, а нового не доробився…
— Щось можете сказати про тих двох?
— Молоді обоє… Певно, подружжя… Чоловік дорогою помер. Дуже москалі з того злостилися, лаялися так, що крий Боже… Старший кричав: «Он нам живим нужен!..» А жінка була ще жива, як ми заїхали там, де машини їхні стояли… Вагітна, десь місяці на сьомім… Так тяжко стогнала, бідачка, я водно Бога молив, щоб їй перейми в дорозі не почалися… Чорнява така, на жидівку подібна…
Адріянові на мить потемніло в очу — ніби, важко підплигуючи, шелестячи крильми крізь мозок, злетіла йому на краях зору чорна птаха. Ні, ні, неможливо, це неправда, цього не може бути…
— Ще щось можете пригадати?
Щось у його голосі, відай, змінилося, бо вчитель глипнув на нього якось зачудовано, — це перший раз він подивився на Адріяна відкрито. На чоловіка, який перед хвилею впирав йому пістолета під ребра. Перепрошую, пане вчителю. Бувало гірше; ще й як бувало. Бувало, що поночі, не роздивившися, стріляли по своїх, і падали од куль своїх… Але, на рани Божі, хоч що-небудь іще, пане вчителю. Хоч якоїсь подробиці. Хусточки, окрайчика білизни. Щоби я пізнав, щоби знав напевно. А чоловік — то, либонь, «Орко»? Боже, Боже, зроби так, щоб це була неправда… На сьомім місяці — а нині маємо листопад… Чомусь не міг порахувати — й зачав загинати в кишені пальці, як у дитинстві, коли мама вчила пізнавати по суставах на кулаці, котрий місяць довгий, а котрий короткий: травень, червень, липень, серпень…
— Не пригадаю, — знічено прошелестів учитель. — Не придивлявся, настрашений був…
Був настрашений — а проте таки пішов після того за мною по місті, щоб остерегти; боявся, ховався — а йшов… Адріян відчув клубок у горлі. Хотілося потиснути цьому чоловікові руку, але не смів, заважала багаторічна підпільницька звичка: рук собі не подавати.
— Почім ви пізнали, що була на сьомому місяці?
— Або я знаю… Може, й на восьмому… Так, на око, — в мене в самого жінка недавно родила…
— Ґратулюю, — відрухово сказав Адріян — і аж тоді зрозумів почуте: в цього чоловіка є дитина. — Хлопець? — спитав для чогось: так, наче не мав сили одійти, наче щось його тримало при цім чоловікові — якась остання надія чи обіцянка, якась затримана вістка. — Чи дівчинка?
— Хлопець, — заяснів у притемку вчитель, — козарлюга, три кілі п'ятсот! Це вже другого Бог дав, старший два літа нам кінчив на Покрову…
— Дай Боже щастя вашій родині, — сказав Адріян. Так, наче колядував йому. Так, наче це було Різдво, найбільше рокове свято, коли над містами, й селами, й заметеними снігом криївками пульсує крізь ніч невидиме світло, і під землею, як у катакомбах під Нероновим Римом, гуде, мов похований дзвін, коляда, розпромінюючи лиця зібраних до гурту сяйвом благої вісти: Син Божий народився!.. І він теж дістав нині благу вість — йому теж мав уродитися син, і в акурат на Різдво: листопад, грудень, січень, якраз дев'ять місяців, дивні діла Твої, Господи, — поки ми воюєм і гинем, десь у тьмі жіночих тіл рояться тимчасом нові життя, прибувають, спішаться на світ, на невгаваюче криваве Різдво нашого народу, яке точиться й точиться, і не видно йому кінця… По селах співали нової колядки — «Чи чули ви, люди, сумную новину — закували у кайдани нашу неньку Україну…», — слуги царя Ірода йшли по снігу, як Бройґелеві мисливці, шукаючи за немовлятами, зашкарубла руда ганчірка в колисці спустілої лемківської хати виявлялась розстріляною впритул шестиденною дитиною, і молоді мужчини з автоматами, які ще недавно в цій хаті колядували, — дай Боже тому, хто в цьому дому! — дякувати, хлопці, дай Боже й вам! — вискакували надвір і блювали в сніг, — радуйся, ой радуйся, земле: ллється, ллється червоне вино по руках колядникам, через верх наповняючи пугарі, ллється з пробитих, прострілених черепів, а жінки, як почаділі, не вважають, чіпляються нас, мов коріння за ноги, благаючи любощів, щоб родити в муках, і Бог на їхній стороні, бо хто, справді, стане споминати забитих вифлеємських немовлят, коли цілий світ тішитиметься новою радістю, і зо всіх сторін живі нестимуть гостинці живому дитяті?.. І то добре, так має бути, — най жиє, най здоровий росте, — чейже хтось та виросте, хтось схорониться в яслах, у нетрях, в яскині, в найглухішім селі попід лісом, поки Іродові чорні мисливці йдуть і йдуть по снігу цепом, упадають в доми серед ночі, виривають живих із угрітих постелей, — дві годині на збір, дві хлібині на душу, з одежі лиш те, що на собі, пане офіцере, а дитину ж переповити? — «Давай-давай, скарєє, папіла!» — і фіра з двома недостріленими життями, жінкою й дитям в її лоні, та невже ж бо й справді моїм, Господи, трясеться по лісових бакаях туди, де чекають на неї розкриті ворота тюрми, — а тюрма все будується, пухне, набирає моці, щоби вдержати в собі бунтарську кров, і назавтра сонце знову встає над обрієм, як живіт вагітної, наче ціла земля корчиться в муках — і не може вродити собі Спасителя, і плач стоїть у Рамі й ридання велике — то плаче Рахіль за дітьми своїми й не може втішитися, бо нема їх…
Щось іще мав питати — не може ж бути, щоб чоловік нічого більше не завважив! — але спам'ятався: з глибини двору долинув шум — хтось вийшов з будинку й ішов через двір. Молодою, танцюристою ходою. Ходою людини, яка ще нікого не вродила. Чиє тіло ще вірить у власне безсмертя.
— О-олю!.. — співучо, мов ніж шовкову тканину, розтяв згори тишу жіночий голос.
— Лишайтеся, — шепнув Адріян. — Спитаєте дорогу, ніби заблудили. І, борони Боже, не йдіть за мною, — не можна, аби вас зі мною бачили.
«Хай вас Бог благословить», — додав він іще — чи тільки думав додати. Проте відповіди вже не чув.
Перед ним лежало вісімнадцять кілометрів дороги, де кожен зустрічний міг його упізнати. Мисливці йшли по снігу, ситі доїжджачі в нових кожухах і тугих шкіряних портупеях розглядали поле в далековиди, — а пси вже рвалися з повода, захлиналися гавкотом, мов легені мали з себе вергнути, і роз'юшено дерли землю задніми лапами, викидаючи в небо фонтани чорної багнюки… Звір не змилив, звір угадав, тільки-но вистромив засвіт носа з криївки: теплий вітер із полудня ніс із собою запах облави — і ця
