Великі сподівання - Чарльз Діккенс

- А як же інакше я можу подбати про дорогу мою дівчинку? Поклади руку на спинку канапи, любий, я тут сяду й зніму перев'язку так обережненько, що ти й не помітиш. Але я почав про Провіса. Ти знаєш, Генделю, що він змінюється на краще? [399]

- Я ж казав тобі: коли я бачив його останнього разу, він став якимсь лагіднішим.

- Так, ти казав. І це правда. Вчора ввечері він дуже розбалакався і розповів про себе дещо нове. Пам'ятаєш, як він тут згадав про одну жінку, з якою у нього був великий клопіт, і зразу урвав мову?.. Я тобі зробив боляче?

Я здригнувся, та не від його доторку, а від його слів.

- Я про це забув, Генделю, але тепер, коли ти заговорив, я пригадую.

- Так ото він заходився розповідати про цю пору свого життя, страшенно похмуру й тяжку. Переказати тобі? Чи зараз це було б зайве для тебе хвилювання?

- Перекажи неодмінно. Все до слова.

Герберт нахилився вперед і пильно глянув на мене, немов моя відповідь здалась йому надміру поквапною.

- У тебе голова не гаряча? - спитав він, доторкаючись долонею до мого чола.

- Зовсім не гаряча,- відповів я.- Любий Герберте, ти краще розкажи, що почув від Провіса.

- Та здається,- почав Герберт.-…О, ця пов'язка знялась на диво легко, а зараз накладемо нову, прохолодну… Тобі болить, що ти шарпаєшся, бідний мій? Нічого, це скоро пройде… Здається, що то була молода жінка, ревнива і мстива,- мстива, Генделю, аж до крайнього.

- Що це значить - до крайнього?

- Аж до вбивства…Що, занадто холодне на твою рану?

- Ні, я не відчуваю. А як це сталося? І кого вона вбила?

- Та, можливо, того, що вона зробила, й не можна назвати цим страшним словом,- сказав Герберт,- але судили її за це, і оборонцем у неї був містер Джеггерс, і от саме тоді, коли він дуже вдало провів її оборону, про нього й довідався Провіс. Жертвою була інша жінка, набагато сильніша за цю, і між ними дійшло до бійки… в якійсь клуні. Не ясно,- хто розпочав її, хто там чесно бився, хто ні, але чим вона скінчилася - річ безперечна, бо жертву знайдено задушеною.

- І цю жінку визнали винною?

- Ні, її виправдали…Бідний Генделю, я тобі знову зробив боляче?

- Анітрохи, ти так обережно, що обережніш і не можна. Ну, і що ж далі?

- У цієї виправданої жінки була від Провіса мала [400] дитина, яку Провіс палко любив. Звечора, перед тим, як сталася та трагедія, молода жінка на хвилину прийшла до Провіса й поклялася, що вб'є дитину (дитина була у неї) і він більш ніколи її не побачить, а потім зникла…Нарешті цю важчу руку ми впорали, лишається ще права рука, це вже значно легше. Мені вистачить і світла від вогню в каміні, у мене тоді певніші рухи, коли я не так виразно бачу твої опіки…А чи не здається тобі, що в тебе гарячка, любий? Щось ти надто часто дихаєш.

- Може, й справді, Герберте. І та жінка зробила те, чим погрожувала?

- Оце і є найтяжче, що було у Провіса в житті. Так, вона це зробила.

- Тобто він каже, що вона зробила.

- Та звісно, що він, любий мій,- здивовано відказав Герберт, знов нахиляючись уперед, щоб пильніше до мене приглянутись.- Це все я розповідаю s його слів. Більш ні від кого я цього й не чув.

- Так, звичайно.

- Ну, а як він ставився до матері своєї дитини - добре чи погано,- мовив далі Герберт,- то про це Провіс нічого не сказав. У всякому разі, вона років чотири-п'ять ділила з ним знегоди його бурлацького життя, про яке він нам тут розповідав, і він, здається, шкодував її й хотів уберегти від найгіршого. Тим-то, боячись, щоб його не стали допитувати про загиблу дитину, що призвело б до смертного вироку їй, він приховався (хоч і як переживав за дитиною), «ушився,- як він сам каже,- подалі від людських очей» і від судовиків, і на процесі про нього тільки побіжно згадувалось, як про такого собі Абеля на ймення, що через нього спалахнули ті ревнощі. А після виправдання вона зникла, і ось так він втратив і дитину, і матір дитини.

- Мене цікавить…

- Хвилиночку, любий, я вже кінчаю. Цей його злий дух, Компесон, негідник з негідників, знаючи про те, що він приховався від слідства і чому він так зробив, згодом, звісно, скористався цим і шантажував його доти, доки перетворив на слухняне своє знаряддя. Вчора мені стало ясно, що саме за це Провіс найбільше його й ненавидить.

- Мене от цікавить,- сказав я,- і це дуже важливо, Герберте, чи він сказав, коли саме оте сталося?

- Дуже важливо? Стривай-но, зараз я пригадаю. Він [401] сказав ось як: «Років двадцять тому, десь невдовзі після того, як я злигався з Компесоном». Скільки тобі було років, коли ти наткнувся на нього на вашому цвинтарі?

- Років сім.

- Ага. А оте сталося на три-чотири роки раніше, каже він, і ти йому нагадав його трагічно загиблу донечку, яка була приблизно твого віку.

Помовчавши хвилинку, я хапливо сказав:

- Слухай, Герберте, тобі при якому світлі краще мене видно - від вікна чи від каміна?

- Від каміна,- відповів Герберт, знов нахиляючись ближче.

- Подивись на мене.

- Дивлюсь, любий.

- Торкнись мене.

- Торкаюсь, любий.

- Ти не думаєш, що я марю або що у мене з головою негаразд після вчорашнього випадку?

- Н-ні, любий,- відповів Герберт, змірявши мене пильним поглядом.- Ти трохи збуджений, але загалом такий, як завжди.

- Я знаю, що я такий, як завжди. Так ось чоловік, якого ми переховуємо в будинку над річкою,- Естел-лин батько.

Розділ 51

Хтозна, задля чого я так ревно силкувався встановити батьків Естелли. Незабаром стане ясно, що я й не ставив перед собою цього питання у більш-менш виразній формі, поки не почув його з уст людини, набагато розсудливішої за мене.

Але після того, як у нас із Гербертом відбулася ця знаменна розмова, я пройнявся гарячковим почуттям, що мені доконче треба дослідити все до кінця, що цього не можна так облишити і що я мушу побачити містера Джеггерса й домогтись від нього правди. Я таки й не знаю, чи то заради Естелли я прагнув це з'ясувати, чи мені хотілося, щоб частка романтичного ореолу, який здавна оточував її в моїх очах, передалася й чоловікові, у порятунку якого я дуже був зацікавлений. Друге, мабуть, було