Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

- Буде з мене, - каже до Iскри, - та поки прийдемо сюди походом, то всiх невольникiв вивезуть.

- Не турбуйся, це тут нiколи не переведеться. Тут головна торговиця.

Шляхтичам було пильно за своїм дiлом i вони пiшли в iншу сторону з своїм товмачем. Сагайдачний з Iскрою пiшли далi по городу.

Оглянули замок i пiшли бiчною вулицею на край города. Видно було, що турки недовго ще тут панували, не було ще часу витиснути свого всхiдного п'ятна. Iскра усе Сагайдачному пояснював. Вiн знав добре турецькi городи, i вмiв вiдрiзнити, де Азiя, а де Європа. Пiшли потiм довкруги городських мурiв i окопiв. Усе було занедбане, не мало оборонної вартостi. Сагайдачний оцiнював все з воєнної точки i прийшов до такої думки, що Кафа сама про себе жодного опору ставити не може, коли б лише до неї з вiйськом добратися можна.

Як вернулися у гостиницю, то ляхiв ще не було. Сагайдачний присiв на тапчанi, передумуючи те, що тут бачив. Образи переходили через голову однi блискавкою, iншi знову держалися довго, що годi їх було забути. Особливо тi образи, якi вiн бачив на невольницькiм базарi, рiзали його по серцю ножем. У вухах дзвенiв плач та розпучливе голосiння.

Вiн так потонув у своїх думах, що не чув, як до нього заговорив Iскра.

Iскра сiпнув його за рукав:

- Над чим так задумався?

- В мене одна думка, а ти її гаразд знаєш. Та я зараз не можу собi усього з'ясувати, так в головi усе мiшається, що вдурiти можна.

- Минеться, брате, я серед такого жив, а опiсля привик i тепер дивлюсь на все, як на таке лихо, якого усунути не можна. Що ж? Головою муру не проб'єш.

- А я би хотiв якраз це лихо усунути, знищити дотла, щоб хрещеним людям полегшало. Скажи, товаришу, кудою нам легше сюди дiбратися: морем чи сушею…

- Гадаю, що морем.

- Я до моря ще не привик, менi прийшлось би легше перебитись поперек Криму…

- Господи, помагай!

Надiйшли ляхи з викупленими бранцями. Було їх п'ять душ: троє мужчин i двi жiнки. Молодша була гарна дiвчина, бiлява, струнка…

Викупленi бранцi аж плакали на радощах. Обходили всiх, обнiмали i цiлували мов рiдних.

Пшилуцький представив їм панiв Конашевича i Iскрицького. Конашевич один не подiляв тої радостi. Вiн сидiв на своєму мiсцi, голову обпер на руках.

- Вашмосць, не хочеш з нами веселитися? - говорив Пшилуцький з легким докором. Вiн добував з своєї сакви барильчину вина, щоб усiх почастувати.

- Знаєте, панове, коли б я веселився, скакав з радостi? Тодi, коли б ми могли забрати звiдсiля не лише оцих п'ятеро панства, а всiх нещасливих, якi тут мучаться, тих, що я бачив, як їх на суднах вивозили, як i тих, що ще тут остались. Без сього нема для мене нi радостi, нi супокою…

- А знаєш, вашмосць, що коли їх всiх хотiли викупити, то не стало би на се стiльки золота, що ми всi враз iз нашими кiньми важимо.

- Розкажи, вашмосць, його милостi королевi, та й своїм землякам усе, що ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб Польща мiцний ланцюг кувала i козакiв поприпинала, щоб не важились тих добряг-туркiв зачiпати та перепиняти їм в такому благородному промислi.

- Гiркi слова вашмосцi…

- Але правдивi, та скажи ще i те, вашмосць, що хоч би козакiв справдi ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розiрвемо, зубами порозкушуємо, а це прокляте кодло рознесемо дотла…

- Ради Бога мовчи, вашмосць, - уговорював Пшилуцький, - тут бувають потурнаки, котрi нашу мову розумiють i донесуть це турецьким заптiям, i тодi не вийдемо звiдсiля живими.

- Рацiя вашмосцi. Добре, я буду мовчати на словах, а у своєму часi заговорю дiлом. То буде краще, бо слова тут нiчого не поможуть. Дайте i менi чарку вина, хай вип'ю на щасливий наш поворот.

Сагайдачний устав i начеб перемiнився увесь, був веселий. Чарка стала кружляти.

- Вас, панство, звiдкiля забрали?

- Рiзно бувало. Мене взяли з поля вiд роботи коло хлiба, а от сього товариша взяли з дому вночi, коли нiчого злого не прочував…

- Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуцi приборкали татар так, щоб не посмiли носа з Криму виткнути…

- Що, вашмосць, говориш? Хiба ж ми з ордою не б'ємось? Думаєш, що я так легко дав себе взяти в пута?

- Ви обороняєтесь аж тодi, як татарин вам на спину сяде, попалить вашi домiвки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити… Татар треба бити в їх улусах…

Викупленi бранцi не розумiли, чого Сагайдачний усе за козакiв говорить.

Вони вважали Сагайдачного i Iскру за шляхтичiв, котрi лише тому по-українськи говорять, що на Українi живучи, схлопiли i забули рiдної мови. Це здавалось їм дуже дивним i неприродним.

Змiркував це i Пшилуцький i каже пiвголосом:

- Цi два панове - то запорожцi. Вони оба доброхiть пiшли нам товаришувати в тiй небезпечнiй дорозi. - А далi додав жартом: - А пан Конашевич цiлу дорогу свариться зi мною, чого Польща зупиняє козакiв набiгати на невiрних, чого нашi гетьмани i наш сейм посилає безвпинно на Сiч заборони i грiзнi унiверсали…

- Пан Конашевич має повну рацiю, - говорив один з викуплених, пан Строжелецький. - То свята правда. Замiсть перепинювати в тiм святiм дiлi, їм би треба всiма силами пособляти, а тодi було б краще нам всiм жити.

- Спасибi вашмосцi! - каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку. - Такi слова чую перший раз вiд польського шляхтича.

- Були такi, що погнiвались на смерть за мої резони. На погибель тим шляхетським ледарям, неробам, у котрих стiльки мудростi, що повний живiт i розкiшне життя, котрi лиш за тим дивляться, щоб з свого хлопа-пiдданця послiдню каплю кровi виссати, а все тiльки для своїх розкошiв i вигоди - а такi, як вашмосць, щоб на каменi родились. А тодi Польща, наша спiльна мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде.

Усi визволеннi були тої самої думки. Вони мали нагоду в часi своєї неволi придивитись усьому гаразд. Туркiв i татар вони ненавидiли вiд серця.

- Вашмосць, ще усiх тих панiв в козацтво звербуєш… - каже, смiючись, пан Пшилуцький, - але жарт набiк, та ви, мосцi панове, не виговорiться часом, що вони запорожцi, бо татари пiрвали б у куски, i нам попри це дiсталось би…

- Так довго мовчiть, поки поза Перекоп не переберемось, а там вже їх нiчого нам боятися, - докинув