Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

хворобу. А коли всі важливі рішення було прийнято, тушу розділили і порубали на частини, залишилося тільки монотонно продукувати майбутні шкварки і смалець, бабця пішла ненадовго відпочити. І в цей момент батько Сарони прийняв своє доленосне рішення і начинив спеціями майже всю полядвицю, найціннішу частину свині, яку ділили на невеликі порції і вудили, а потім ощадливо різали на свята. Кілька шматочків свіжої полядвиці смажили того ж дня, коли різали свиню, аби винагородити себе за важку працю, і це було найсмачніше м’ясо з того, що коли-небудь доводилося куштувати Сароні. Ще кілька відбивних з’їдали наступного дня, під час недільного обіду. Решта перетворювалася на шинку, до якої бабця з дідусем рідко допускали зятя, аби він не зіпсував цінного продукту своїм базиліком чи любистком. Шинка і ковбаса призначалися лише для святкового столу, тому під час їх приготування найважливішим було, аби вони не зіпсувалися протягом часу, який мине від Різдва до Пасхи, і м’ясо переважно робили пересоленим та занадто вудженим. Головним був не смак, а тривалість зберігання. Але на свята, коли і без ковбаси не бракувало їжі, не надто смачна холодна вудженина не користувалася особливим попитом, і, мабуть, більша частина її в результаті діставалася псові та котам, бо таки псувалася від тривалого стояння на святковому столі. Але навіть якби хтось наважився сказати про це бабці, ні в чому б її не переконав. Традиційні механізми селянської ощадливості були вироблені роками, і така нікчемна річ, як насолода, не бралася ними до уваги. Важливо було, щоб їжі вистачило і щоб вона не змарнувалася, а не те, яка ця їжа на смак. Батько Сарони потай не погоджувався з цим і вирішив переконати бабцю, порушивши закон ощадливості. Наступної неділі, коли всі прокинулися з важкою головою, ніби з сильного похмілля, як це бувало завжди після інтенсивних інгаляцій випарів топленого сала, сюрприз від зятя уже запікався на літній кухні і видавав такі запахи, які були просто неможливими в аскетичній бабусиній кулінарії. За обідом м’яса і салатів було більше, ніж картоплі. На таке нечуване марнотратство бабуся спершу зреагувала лише похмурою мовчанкою. Вона не відразу здогадалася, з якого саме м’яса приготовано печеню, тому пообідати вдалося спокійно. Всі розслабилися, випили зайвого, і дідусь почав розповідати про те, як різали свиню у Моніки, німецької господині, в якої він працював під час війни, після того як утік із концтабору і якимось дивом здобув собі фальшиві документи. Моніка була доброю жінкою, і дідусь часто згадував про те, «який у німця був порядок», і про те, що один брат Моніки був «шльонзаком» і пішов у партизани, а другий служив у СС. Одного разу вони зустрілися, і есесівець врятував усіх партизанів, яких мав знищити, а потім зняв форму, і вони разом із братом втекли кудись на захід, а після війни відкрили в Канаді якусь фірму.

— Бачиш, які вони — німаки, — завжди говорив дід, коли доходив до цього епізоду історії про Моніку. — Наші би брат зарізав брата, і всьо. Чи раз таке виділи. А ті нє, повтікали, і живі-здорові. Того в німця тре було навчитисі. І я сі навчив.

— Ти би сі навчив менше горівки пити і язиком талапати, — зазвичай доповнювала його в цьому місці бабця.

Їхні репліки були незмінними і заздалегідь усталеними, як і меню святкового столу.

— Цить, жінко! — мав гримнути кулаком по столі дід після бабусиної репліки і продовжити: — Жінка, знаєте, то є ноль. А тіко чоловік — то фаза. А коли фаза сі стикає з нульом, знаєте, шо буває? Не знаєте! А я знаю. Бо світу видів.

І коли дідусь вимовляв цю фразу, це означало, що він уже досяг ступеня сп’яніння, на якому марно з ним дискутувати. Але цього разу, можливо, через непередбачені зміни у меню, бабуся відволіклася і в момент, коли дід уже приготувався гепати кулаком по столі, раптом щось запідозрила, вихопилася з-за столу і кинулася до літньої кухні, в якій зберігалося м’ясо на вудженину. Поки бабця марно намагалася знайти полядвицю, а потім з перекошеним від обурення обличчям поверталася в кімнату, де застигла на порозі, підшукуючи достатньо вагоме слово, дід сидів із піднятою рукою, не знаючи, до чого йому тепер нав’язати традиційне мораліте своєї історії. Застиглі під впливом несподіваних і незвичних суперечливих емоцій, бабуся з дідом нагадували якусь скульптурну групу або фрагмент авангардової вистави, одним із елементів якої є використання сповільненої дії персонажів.

Бабця ще трохи постояла в роздумах, не певна, чи її звичне «де ж то таке виділи?» цього разу не прозвучить надто буденно, а тоді віддихалася і тремтливим від хвилювання голосом проказала:

— Ти, циганчук нещасний, то ти м’ясо красти?

Після цього за столом запанувала мовчанка. А через кілька місяців батьки Сарони виїхали жити до сусіднього містечка і залишили бабусі клітки з кріликами, нутріями і сушений любисток на стріху. Любисток бабуся не чіпала, і він ще роками осипався під ноги, додаючи щось пряне у запах сушеного сіна, який панував на горищі.

Циганчуком батька Сарони дражнили у сирітському притулку за смаглявий колір шкіри і чорне кучеряве волосся. У цирку, до загибелі батьків під час однієї з вистав, коли їхній ризикований номер не вдався через чиюсь недбалість, батька Сарони ніколи не називали циганчуком. Це прізвисько з’явилося у його житті разом із сирітством, дитбудинком і занадто рано втраченим дитинством. Коли у когось у дитбудинку щось пропадало, він завжди ставав першим підозрюваним. Цигани ж, як відомо, крадуть. Ця нічим не обґрунтована упередженість обурювала батька Сарони ще більше, ніж саме прізвисько, хоча це обурення і не позбавило його самого звички говорити, як це робили всі довкола: «Він єврей, знаєте», і робити після цього багатозначну паузу, так ніби сказане вже само по собі багато що пояснювало.

Очі в батька були голубі і дуже великі, навіть коли він дратувався, його погляд залишався м’яким і добрим, принаймні Сароні ніколи не було страшно, коли мати лякала їх тим, що батько приїде і покарає за якісь пустощі.

Сароні було вісім років, коли у неї народилася молодша сестра. Того року батько вперше поїхав на заробітки і дуже хвилювався, як мати дасть собі раду