Молоко з медом - Іоанна Ягелло

Адріан підсунув їй стільця.

— Сідай, — сказав.

Усі здавалися сумними чи приголомшеними. А найдужче — Адріанів батько, який узагалі не проказав жодного слова. Адріан, зрештою, теж. Утупився у свої руки на столі. «Вони сидять, мов на поминках», — майнуло Лінці в голові. Оце так. Звістка, яка для багатьох людей була б радісною, вочевидь може декого прикро вразити. Сіла на стільці й стала чекати на розвиток подій.

— Як ви собі уявляєте виховання дитини? — почувся материн голос. — І, звісно, є фінансові питання. Адже діти не працюють, тож як, власне… — розмова була важливою, але Лінка від утоми почала куняти. Сонливість виявилася сильнішою. Позіхнула. Голоси зливалися в повітрі, лунали хором, якоїсь частини Лінка просто не чула.

— Я вражений, — пролунав голос Адріанового батька. — Про все довідався лише щойно. Ви ж самі розумієте… Я просто шокований. Ми повинні все це обговорити, якось вирішити… Із сином.

А син сидів і мовчав. І цього голосу бракувало.

— Я питала в доньки, чи планують вони побратися. Але вона не відповіла. Ми вважаємо, що не варто поспішати, але найважливіші питання треба вирішити…

— Так, наприклад, де вони житимуть. Вони ще такі юні, але, може, треба… Я сам не знаю, — спохмурнів батько Адріана. — А що ви про це думаєте?

«Вони ж не знають, ні про що не здогадуються», — подумала Лінка, і враз уся її втома де й поділася. Про що це вони взагалі? Ну, про що?

Якусь мить вона сиділа, мов закам’яніла, але тоді щось у ній урвалося. А може, щось навпаки виросло. Сон мов рукою зняло. Лінка підвелася й кахикнула.

— Я хочу дещо сказати. Бо бачу, що тут, власне, ніхто не знає, як насправді все виглядає. А виглядає так, — вона вже розійшлася, — що Адріан… — почувши своє ім’я, хлопець здригнувся й підвів на неї погляд. Вона розуміла, що мусить будь-що не розклеїтися, не заплакати. — Що Адріан… не хоче цієї дитини. І сказав мені про це відверто. І про те, що він хоче вчитися в Лондоні, тож, зрозуміло, радше не братиме участі у… гм, вихованні дитини.

Адріан похнюпився.

— А ще скажу, що мені сумно, що я прошу пробачення в мами й Адама… і в Кая… що все так вийшло, але це моя провина, і я спокутуватиму всі наслідки того, що сталося. Розумію, що не можна нікого примусити, аби він любив… — здавалося, що Лінка от-от заплаче, але вона втрималася й переконала себе, що не можна вживати такі емоційні слова, — … щоб виховував дитину, якщо він до цього не готовий. Можете вирішувати якісь інші… питання. Але не те, що стосується нас.

Вона зухвало глянула на Адріана, але він продовжував сидіти, похнюпившись, тож вона могла дивитися хіба що на його розкуйовджене, як завжди, волосся. Волосся, яке її пальці так любили пестити. Ні, не можна їй розклеюватися. Принаймні вона сказала, що хотіла. І вона не слабка, як він. Не ідіотка. Лінка сіла.

І тоді встав Адріанів батько. Він був таким розлюченим, яким вона не бачила його жодного разу.

— Це правда? — спитав спершу тихо, а тоді закричав на Адріана. — Це правда?! — Прошу мені пробачити, але я мушу поговорити із сином. Ми б могли… могли повернутися до цієї розмови пізніше? Наприклад, завтра?

Мама кивнула головою. Бо кожен розумів, що в такій ситуації немає жодного сенсу продовжувати. Батько із сином вийшли. Адріан жодного разу навіть не глянув на Лінку. Спершу вона думала, що він міг би бодай щось сказати. Наприклад, що це все не так, що насправді він хоче цю дитину, будь-що хоче бути з Лінкою. Але цього не сталося. Він мовчав і таким чином лише підтверджував усе сказане раніше. «Отже, дива не буде, — подумала Лінка. — Нічого не вдієш. Доведеться із цим жити».

Адріан майже вилетів на сходову клітку, так сильно штовхнув його батько. Він і не підозрював, що старий може бути таким агресивним, ніколи його таким не бачив, тож і не очікував.

— Ти, негіднику! — кричав батько. — Що ти наробив! Чорт забирай! — а тоді ввіпхнув його до автомобіля й за всю дорогу не вимовив жодного слова. Аж удома.

— Тобі що, геть розуму забракло? Змайстрував дівчині дитину, а тепер хочеш її покинути?

— Це вона мене вплутала в це все, вона винна! — Адріан не розумів, чому батько не може збагнути, що це не лише його провина. Чому він з ним такий суворий? Невже він його зовсім не любить? Навіть трішечки? — Чому тільки вона може щось вирішувати?

— Що вирішувати? Коли ти пішов з нею до ліжка, то все вирішив, не розумієш, негіднику? Ти прийняв рішення, що рахуватимешся з наслідками!

— Вона сказала, що приймає таблетки, звідки я міг знати… Раніше я застерігався, і нічого не було!

— Ти справді не розумієш. Нічого не розумієш.

— Не розумію, чому я мушу за все відповідати, чому повинен змінювати свої плани, чому заслуговую на покарання, якщо я не завинив?

— Знаєш що? Добре, що твоя мати померла. Якби вона була жива — у неї б розірвалося серце. Вона завжди виховувала тебе порядною людиною, вразливою до проблем інших. Доброю людиною.

— Звичайно! Якщо вона була такою чудовою, тоді чому ти не був з нею щасливим?

— Замовкни! Я не покинув її, не залишив. Я — порядна людина.

— Ну, звісно. А я — найгірша людина, бо кажу, що думаю.

— Ні, бо в тебе немає честі. Ти навіть не знаєш, що це слово значить. Але подумай ще й прийми відповідне рішення. А взагалі… — батько трохи охолонув і нарешті сів. — Ти її кохаєш? Адже ви були такою чудовою парою!

— Раніше кохав, — відповів Адріан. — А тепер… Не знаю.

— Як це — не знаєш?

— Ну, не знаю, — відповів син, а тоді знову затулив обличчя долонями. І так сидів, доки не почув, що батько підводиться й іде до себе.

Лінка відчинила двері. Клямка затиналася, треба було добряче на неї налягти. Будинок поліклініки вочевидь вимагав ремонту. Фасад облущувався й відлякував латками, де фарба вже відпала, утворюючи неправильної форми плями, наче ознаки якоїсь болячки. Та й усередині було не краще. «Як люди можуть звикнути ходити до лікаря?» — подумала вона. Лінка це ненавиділа. Ще й мама така мовчазна. Могло б здаватися, що Лінка йде до онколога з якоюсь невиліковною пухлиною. Таким був вираз маминого обличчя. Звичайно, довелося начекатися, бо хоч талончик і був на певну годину, та обидві швидко зрозуміли, що перед ними ще купа людей. Нарешті ввійшли до кабінету.