Duty free - Оксана Форостіна
— Ну я цей… дякую!
— Дай Боже!
— Ніколи не знаєш, що це може бути, — сказала Ванда, дивлячись услід ще розгубленому, але помітно щасливішому Діну. — Інколи фуфло приносять, а інколи ґеніальні речі просто.
Якось так сталося, що вони вийшли надвір курити. Це було неймовірно, але Ванду ніхто не перехопив і не забрав від нього.
— Це найвища точка старого міста, хоча з вигляду й не скажеш, — Ванда показала сигаретою на зелений купол Домініканського собору, під західним крилом якого вони й курили. — Але туди ми зараз не заліземо.
Надворі йшов дрібний дощ — уже теплий, усі ознаки зміни сезону були очевидні: довший день, тепліший дощ. Вона розповідала йому про перспективу, яка відкривається з тої чи іншої точки міста й запропонувала показати один із найцікавіших дахів, у кількох кварталах від ґалереї. Вона знала не лише, яка перспектива відкривається з того чи іншого даху. Вона також знала коди під’їздів, уміла зламувати колодки на дверях на горища, навіть знала, як знешкоджувати сусідів. У тому сенсі, що вона вміла робити так, щоб вони не помічали ні її, ні її товариство, ніби ті були прозорими. Елайджі почало видаватися, що вона відьма. Принаймні, коли вони піднімалися на анонсований дах, вона так легко йшла сходами попереду, Елайджа дивився на її зад і тільки й міг несподівано для себе видихнути: «Ти, певно, відьма».
Ванда тим часом розповідала йому, що колись тут була кав’ярня, яка називалася «Сьоме небо», що у цьому будинку був перший у Львові ліфт, від якого залишилася тільки шахта, що місце їй показали хлопці з групи і що вони мріють зробити на даху концерт для «своїх».
На сьомому поверсі вони не впоралися з дверима, хоч і не дуже намагалися. Тут, на сьомому поверсі, закінчувалися сходи, через скло у дверях було видно лише частину даху. Елайджа зачепив її капелюшок, і він полетів униз, у провалля сходів…
«Уже нічого неможливо змінити». Це була її перша фраза, коли вони змогли нарешті відірвалися один від одного. Потім — пунктиром — про ранній шлюб «по зальоту», про те, якою ідіоткою вона тоді була, вона повторювала цю фразу знову й знову: «Вже нічого неможливо змінити».
Ванда була на п’ять років старша і мала дитину. Відтак мусила розриватися, давати собі якось раду з цими двома життями, сімейним та музичним, аби утримати себе, дитину і безробітного чоловіка.
Вона переривалася і знову припадала до нього із жалем і жадібністю, жадібністю і жалем, із пристрастю і глухим, тихим відчаєм.
Видовжувався день. Перемішувалися шари повітря й змінювався набір запахів. Рештки гостей Блюма виповзали з ґалереї на перекур, спостерігаючи тонку смужку чистого неба в глибині горизонту.
[1997, березень]
Життя галицької панянки з доброї родини складалося із суміші обов’язків та привілеїв. Елайджі це частково нагадувало його власний діаспорний досвід (недільна школа, Пласт, СУМ, Malanka, Pre-Malanka Pub Night, День Прапора…), частково — життя найзаможніших та соціально найактивніших WASP’ів, родичів із маминого боку. У випадку Ванди це було читання дивом уцілілої забороненої літератури, участь у хорі щойно посталої з підпілля церкви, плекання традицій (тобто демонстративне дотримання релігійних свят та пов’язаних із ними обрядів — від вертепів до побутової кулінарної магії), участь у Студентському Братстві та, врешті, «династійний» шлюб із сином відомого дисидента. Батьки Ванди підтримували майбутнього свата, ризикуючи кожен своєю посадою: тато — в університеті і навіть мама — у міській бібліотеці. Вони не лише допомагали знайти для нього бодай якусь роботу, аби той удруге не загримів, уже за статтею «тунеядство», а й прагнули оточити увагою і не дати йому здеґрадувати серед сторожів та завгоспів — нових колег на цих стрьомних та єдино доступних після судового процесу посадах.
З іншого боку, приналежність до доброї родини означала виїзди на гірськолижний курорт Славське, просторе помешкання в історичній частині міста, збережене від перетворення на комуналку низкою інтриґ і спецоперацій за участю представників кількох родинних гілок та поколінь, квитки на найкращі концерти у філармонії й гастрольні вистави, істотна, як на ті часи, матеріальна допомога від родичів з Польщі й Канади, а з постанням незалежності — значно ширші можливості для виїзду за кордон.
У паралельному світі, тобто тому, де треба було співжити з ними, практикувався освячений кількома поколіннями валенродизм. Це означало, що Ванда не мала їх надмірно дратувати, а мала бути відмінницею, носити піонерський галстук, вступити в комсомол, у музичній школі відспівувати обов’язкову програму до комуністичних свят, одне слово, не тільки вижити, а ще й отримати максимум можливостей, аби одного дня розвалити їх ізсередини. У старших класах Ванда навчилася розпізнавати ровесників, які спрямовано діяли у схожий спосіб. Насправді у ті роки пізнього брежнєвізму та правління ще парочки древніх генеральних секретарів, лояльність до комуністичних ритуалів імітували всі. Навіть юні та прагматичні спадкоємці військово-партійної еліти — і ті лише імітували. Але своїх Ванда впізнавала за серйозністю, з якою вони до цього імітування ставилися, затиснутими зубами та кулаками, щоправда, їхніми кулаками були дулі в кишенях. Навряд чи всі вони вірили, що День Х, коли їм, аґентам під прикриттям, пощастить завдати удару, таки настане, але всі вони вірили у доцільність виживання.
Захоплення Ванди західною рок-музикою та вишукуваними по англомовних радянських антологіях (такі, виявляється, були) поезіями бітників толерувалося найближчим, тобто родинним і довколародинним оточенням, оскільки було проявом антирадянськості. У цьому дивовижному маленькому світі гармонійно уживалися колядки, пампухи, цвібак і Джим Моррісон — як рівноцінні ознаки соціального протесту.
Потім була можливість залишитися в Канаді, але вона не залишилася. Як і багато з її ровесників, вона вірила у свою країну та своє призначення її піднімати. Перспектива змін вимірювалася кількома роками.
Країна не забарилася віддячити — інфляцією, бандитами, які невідомо звідки з’явилися в таких кількостях, вирубуванням світла зимовими вечорами, перетворенням улюбленого міста на завалений дешевим мотлохом базар, а головне — тисячами бошівських мармиз на вулицях, так, мовби люди щодня ставали все примітивнішими, дурнішими та потворнішими.
Життя було щедрішим за країну. Життя вибухало нескінченними фестивалями, такими ж юними й такими ж талановитими друзями, незалежними, як тоді здавалося, газетами й телебаченням, потоком новоприбулих іноземців з астрономічною, як, знову ж таки, тоді здавалося, кількістю бабла. Втім, коли Ванда вже була майже переконана, що й ці підстави для оптимізму вичерпалися, ритм втрачається, темп сповільнюється, поразка невідворотна — ось тоді серед згаданого потоку раптом виринув Елайджа Мельник.
Хрін його зна, чим він її зачепив. Можна припустити, що