Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун
Вона почала сердито розпихати каструлі по плиті, намагаючись звільнити місце, не впевнена, що саме збирається готувати. Раптом почувся крик іззовні хатини, а потім довгий, болісний звук плачу — голос малого Майка. Тула впустила горщик на піч та кинулась до вхідних дверей.
Джо був на вулиці — стояв на колінах, доглядаючи за грядкою. Город був чимось на кшталт притулку для нього, місцем, де керував саме він, а не Тула, і це було джерелом його величезної гордості. Коли він приносив кошик свіжих помідорів чи оберемок кукурудзяних качанів до хати, а потім бачив їх на столі за вечерею, це давало йому відчуття, що він робить свій внесок у родину, допомагаючи Тулі та, можливо, загладжуючи те, чим міг дошкулити їй останнім часом. Рухаючись по городу вздовж грядок та вириваючи бур’яни, він обернувся і побачив, що 18-місячний Майк іде позаду, наслідуючи його та вдало висмикуючи напівзрілу моркву із землі. Джо повернувся і гаркнув на нього у гніві, і Майк зайшовся несамовитим криком. За мить Джо глянув на ґанок і побачив Тулу з червоним обличчям, вона закипала від злості. Вона збігла вниз по сходах, схопила Майка із землі, заштовхала його в хатину і грюкнула за собою дверима.
Коли пізно ввечері Гаррі повернувся додому з роботи, Тула чекала його на порозі. Вона зажадала, щоб Гаррі вивів Джо подалі від її очей та дав йому добрячої прочуханки. Натомість Гаррі просто взяв Джо нагору, всадовив його і прочитав довгу нотацію. Тула вибухнула від гніву, узрівши таке. Вона вважала це слабкою дисципліною. Почуваючись, наче в пастці, її відчай зростав, і вона, нарешті, заявила, що не житиме під одним дахом із Джо, мовляв, або він, або вона. Якщо їй судилося лишитися в такому забутому богом місці, як це, Джо мав виїхати. Гаррі ніяк не міг її заспокоїти і не хотів миритися з думкою про втрату другої дружини, та ще й такої прекрасної, як Тула. Він повернувся нагору і сказав синові, що той має виїхати з дому. Джо було десять років.
Рано-вранці наступного дня батько повів його вгору по гужовій дорозі до оббитої гонтом будівлі школи на вершині пагорба. Він залишив Джо сидіти на сходах і пішов поговорити з учителем. Джо сидів і чекав у вранішньому сонячному світлі, паличкою малював кола в порохняві й похмуро спостерігав за стеллеровою сойкою, котра сиділа неподалік на гілці та почала верещати, ніби сварячи його. Минуло чимало часу, поки батько і вчитель вийшли з будівлі школи та потиснули один одному руки. Вони уклали угоду. В обмін на дозвіл ночувати в будівлі, Джо мав рубати досить хмизу для розпалювання та колоти достатньо дров, щоб топити величезний кам’яний камін школи безперервно вдень і вночі.
Так почалося життя Джо у вигнанні. Тула більше не готувала їжу для нього, тож щоранку перед школою і потім знову щовечора він плентався вниз гужовою дорогою до літньої кухні біля підніжжя гори, щоб допомагати кухарці компанії матінці Клівленд в обмін на сніданок і вечерю. Його роботою було носити важкі таці з їжею — тарелі з викладеними високими купами гарячими пиріжками й беконом уранці та м’ясом з паруючою картоплею ввечері — від літньої кухні до прилеглої їдальні, де шахтарі і пилярі в брудних комбінезонах сиділи за довгими столами, вкритими білим обгортковим папером, голосно розмовляли та жадібно ковтали їжу. Коли чоловіки закінчували їсти, Джо перетягав брудний посуд назад у літню кухню. Вечорами він утомлено волочився назад нагору по схилу до школи, щоб нарубати побільше дров, зробити свої шкільні домашні завдання та лягти спати — так міцно, як лишень міг.
Він сам себе прогодовував і вправлявся з цим, але його світ потьмянів, став обмеженим і самотнім. У таборі не було жодного хлопчика його віку, з ким він міг би подружитися. Найближчими та єдиними його друзями з моменту переїзду в Боулдер-Сіті завжди були батько та Гаррі-молодший. Тепер, живучи в будівлі школи, він сумував за часами, коли разом утрьох вони утворювали свого роду конфедерацію для опору зростаючій уїдливості Тули, вислизали потайки за хатину, щоб покидати м’яч серед соснових дерев, або поборюкатися в пилюці, або ж, сидячи за піаніно, награвали свої улюблені пісні, поки жінка була на безпечній відстані, щоб їх не чути. Ще більше він скучив за тими моментами, які проводив наодинці з батьком, коли вони сиділи за кухонним столом та грали в карти, у той час як Тула вправлялася на своїй скрипці, або копирсались під капотом «Франкліна», підтягуючи та налагоджуючи всі частини двигуна, поки батько роз’яснював призначення і функції кожної з них. Найбільше ж він скучив за часами, коли вони з батьком сиділи вночі на ґанку хатини і видивлялися дивовижні падаючі зірки на мерехтливому чорному склепінні нічного неба Айдахо, не мовлячи ні слова, просто були разом та вдихали холодне повітря, чекаючи на падіння зірки, щоб загадати бажання. «Продовжуй дивитися, — сказав би батько. — Будь насторожі. Ніколи не знаєш, коли падатиме зірка. Лише тоді їх не бачиш, коли перестаєш дивитися на них». Джо жахливо сумував за цим. Сидіти самотою на сходинках школи вночі і дивитися на небо наодинці зовсім не здавалося тим самим.
Джо швидко ріс того літа, в основному догори, хоча походи уверх і вниз по горі швидко наростили м’язову масу в ногах і стегнах, а постійні розмахування сокирою в школі та піднімання таць у літній кухні почали виліплювати верхню частину тіла. Він жадібно їв за столом матінки Клівленд. Одначе він досі, здавалося, був зголоднілим за добавкою, і їжа рідко виходила йому з думки.
Якось восени вчитель узяв Джо і решту своїх учнів на природознавчу екскурсію до лісу. Він привів їх до старого, гнилого пня, на якому ріс великий білий гриб — округла кручена маса кремових складок і зморшок. Учитель зірвав гриб із пня, підняв його в
