Албі бек - Альбій Шудря

час Пол вже став «зірковим» журналістом Бі-Бі-Сі. На телеекрані регулярно можна було бачити його «стендапи» з різних «гарячих точок». Ми пізнали одне одного і знову розговорились. Пол сказав, що тоді в Керчі все дійсно було важливо. І він ніколи не забуде свій перший репортаж. Я ж розповів, як росіяни не давали «Гетьману Сагайдачному» пришвартуватись в Севастополі. І що високопосадовий офіцер Чорноморського флоту з криком «Бляха-муха!» рубав сокирою швартові фрегата. Через три роки після урочистого підйому прапора «Сагайдачний» перетнув Атлантичний океан і на радість українській діаспорі кинув якір у водах Гудзону. На той час фрегат став незмінним флагманом. На його палубі екіпаж неодноразово салютував Президенту України.

Репортер Пол Андерсон слухав, і в його очах можна було прочитати ностальгію за минулим. А потім на брамі американської військової бази служба безпеки почала перевіряти журналістів та їх обладнання. І з Полом ми більше не говорили. На той час «world news» стало прибуття Буша до Косово.

А колись в Керчі в мічманській каюті дивакуватий пан Орест старанно колов голкою шмат білої тканини, нашиваючи на неї синій хрест. Поряд дзигою крутився хлопчина в костюмчику з матроським гюйсом і їв мічманський бутерброд.

— Ти, синку, уважно з прапором! В тебе руки масні від масла! — миролюбно бурчав граф…

* * *

В прес-центрі було багато роботи. Навіть ввечері вдома ми моніторили різні телеканали. Вранці зводили все до одного огляду преси. До цього ревю входили також текстові вижимки з газет. Російські засоби мас-медіа та їх кримські клони давали Україні всього 2–3 місяці для повного економічного колапсу.

Севастополь тим часом розпирало від усвідомлення свого героїчного минулого та важливості сучасного історичного моменту.

Повітря «міста дружби братніх слов’янських народів» отруювали розповіді про «бандерівський флот» і казково високі зарплати на флоті Чорноморському. На площі адмірала Нахімова не припинялись мітинги. Українським морякам вказували на шлях з Севастополя на Одесу. Добрими новинами на ті часи були репортажі про ВМС України на «немодному» в регіоні УТ-1, а також ті публікації в місцевих газетах, в яких про нас писали більшменш нейтрально.

На столі начальника безперервно дзеленчав телефон.

Журналістські голоси збуджено запитували:

— Ну що, які сьогодні новини? Що новенького?

Справи загалом були дуже кепські. Тому що те, що добре для журналістів, як правило, погане для країни.

Це були часи небезпечні для психіки. Коли тобі постійно товмачать про «місто російської слави», сенс в цьому тільки один — зрозуміти, кого цей «пунктик» першим зведе з розуму. Чи росіян, чи українців. Ми працювали під стресом. Тому що отримували великі дози інформації, призначеної для радикального промивання мізків. Напругу знімали на перекурах. Пристойні, з фільтром, цигарки купували поштучно і вони швидко закінчувалися. І далі смалили дешеву «Ватру». Старший офіцер прес-центру Олег Чубук завжди мав про запас декілька таких цигарок.

— Посмалимо? — запитував він.

— Дякую, не відмовлюсь, — вдячно відповідав я.

В штабі ВМС приміщення взимку не опалювали, тому шинелей практично не знімали. Люди в шинелях після «термоядерної» «Ватри» повертались за столи в свій холодний льох продовжувати роботу. Писати повідомлення і матеріали. Зустрічати групи журналістів. Радіти, коли досягаєш успіху… Зараз про це нелегко писати. Мимоволі тягне на пафос. А від нього ж так нудить, коли читаєш мемуари!

* * *

В Севастополі в черговий раз відчутно запахло паленим. З Москви на Чорноморський флот їхав Юрій Лужков. На зустріч московського градоначальника відправили мене. Це була свого роду шпигунська місія, тому що на Лужкова запрошували тільки «своїх» журналістів. Щоб затертись серед московських телегруп, які летіли разом зі столичним мером, поверх військової форми я накинув цивільну куртку, куплену ще в порту Ваніно на Далекому Сході.

Пан Лужков виступив на мітингу з приводу урочистого вручення ключів від квартир. Це була дуже полум’яна промова, в якій Севастополь декілька разів було названо російським містом. Гучномовець розносив слова людини в кепці із рішучими азіатськими рисами обличчя аж до верхніх вікон багатоповерхівки, побудованої в рекордний термін для моряків Чорноморського флоту. Натовп з вітальними транспарантами та російськими триколорами відповідав схвальним ревом. Колись в дитинстві в нас було таке слівце — «дати в дихало». Від такого удару спирає подих, і ти робишся безсилим перед противником. Лужков тоді якраз дав нам в «дихало». Бо квартири для офіцерів дружньої держави були потужною психологічною атакою.

Нам житла не будували. Я уявив собі, як ввечері повернусь до нашої «врємянки» на Корабельній стороні. І як слідкуватимуть за «квартирантами» очі завжди невдоволеної розміром квартплати хазяйки тьоті Валі. Лужков у кепці, тьотя Валя на своїй кухні, мітингувальники з антиукраїнськими гаслами і неподілений флот були частиною суворої реальності. Щось подібне, але з іншими «тьотями Валями» в головах, відчували тисячі інших українських офіцерів.

Автомобільні кортежі з гостями від новобудови переїхали до бухти. Делегація сіла на катери і висадилась на борту протичовнового крейсера «Москва». Корабель стояв на рейді. Лужкова супроводжував натовп естрадних артистів. Я обрав собі за прикриття Йосифа Кобзона. Плечиста в шикарному пальті постать метра була як криголам, що впевнено йде через льодові пояси Арктики.

Всі шанобливо розступались. Хто ж не знає Кобзона? Це рятувало від зайвих запитань. Незабаром моряки крейсера й мене почали ввічливо запитувати, як там Москва златоглава? Набравшись нахабства, весело відповідав, що столиця квітне й пахне.

До речі, форменні плащ і кашкет на голові кореспондента «Флоту України» Миколи Недогибченка на крейсері одразу призвели до піймання журналіста. Коля взявся щось виписувати з корабельного «Бойового листка», чим накликав на себе підозру і «спецрейсом» був висаджений на берег.

* * *

Юрія Лужкова офіцери ЧФ осипали словами вдячності.

Апогеєм стало вручення тільняшки і безкозирки. Мер одразу натягнув головний убір на лисину і став схожим на немолодого артиста флотського хору. Гримнули оплески. Потім зголоднілих гостей запросили на обід до кают-компанії. Туди я не втрапив.

Але був навіть радий, коли двері негостинно зачинились