Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] - В. Домонтович
Він став між жінкою й шафою. Тримаючи лівою рукою комір сорочки, він праву простяг до Тасі. Він благав:
— Не треба, їйбогу не треба. У мене нема піджака, тобто єсть, тільки він не в шафі, а там, взагалі, у пралі, в шевця, я віддав, позичив. Та вам байдуже це, де мій піджак, бо я все одно з вами не поїду, і взагалі не поїду, і не збираюсь їхати.
Гістерично вигукнув:
— Я не хочу!
Тася була в одчаї. Вона аж ніяк не сподівалася, що справа так обернеться.
— Тобто, як же це так? Це, виходить, сидіти мені самій цілий день у місті? Оце гаразд! Ви ж зрозумійте, Василю Хрисанфовичу, що вже пізно і всі мої знайомі роз'їхалися. Тепер уже нікого й не знайдеш.
Вона ладна була плакати. У неї був такий хороший настрій із самого ранку. Бо що може бути приємніше, як зробити приємність іншій людині? Вона уявляла собі, як зрадіє Комаха, як йому приємно буде, що йому хочуть зробити приємність, що за нього турбуються. А тим часом він зустрів її припозицію насумрено, як злу прикрість.
— Василю Хрисанфовичу! Голубчику! Поїдьмо! Не самій же мені їхати?
Комаха заперечував.
— Я не можу! Мені ж ніколи!
Вона тягла його за рукав.
— Дурниці! Їдьмо!
Ні, даремно! Він не поїде. Не хоче й не може. Їхати десь удвох за місто з дівчиною?! Одна думка про можливість подібної подорожі у свідомості Комахи набувала вигляду життєвої катастрофи.
Серце билося у нього гарячково.
З жахом він подивився на Тасю.
Тася насумрилася. Підібрала губи. Напівобережно, напівпрезирливо кинула:
— Це з вашого боку нечемно! Так, нечемно!
Їй здалося, що вона знайшла нарешті потрібне слово. Це трохи її заспокоїло й примирило; що взяти з нечемної людини? І, все ще хвилюючись і намагаючись стриматись, щоб цей ідіотичний Комаха не помітив сліз на очах, вона закидала Комасі його моральну зіпсованість:
— Коли я пропонувала вам їхати, то я гадала, що ви вихована людина, що вам нудно сидіти щодня цілі дні насамоті і що ви тільки не наважуєтесь перший зайти до мене і сказати… Ну, і…
Тася спинилась, їй бракувало повітря. Вона почувала, що горло перехвачує спазма, і ще хвилина й вона розплачеться.
Ковтаючи сльози й кидаючись до дверей, вигукнула:
— А ви егоїст!..
І вона вибігла з кімнати Комахи, щоб упасти в себе на ліжко і плакати, уткнувшись у подушку, плакати від образи, від нудьги й самоти, від думки, що всі знайомі роз'їхалися, і ніхто не зайде за нею, і вона нудьгуватиме цілісінький довгий літній день, плакала з того, що є люди, які не варті того, щоб їх шкодували, побивалися за ними чи дбали.
Розділ 4
Розмова з Тасею мала для Комахи несподівані наслідки. Його рівновагу порушено й спокій знищено. Його дні, ночі, думки, мрії, бажання, години праці й години спочинку були з того часу отруєні.
Досі Комаха аж ніяк не цікавився своєю сусідкою. Він іґнорував її. Не звертав на неї жадної уваги. Досі він не помічав її. Коли одного разу Корвин спитав його, що це за нова сусідка, — курсистка, чи що? — він не відповів на запитання.
Досі він не знав, чи стара вона, чи молода, вродлива чи потворна, струнка чи горбата. Зустрічаючись на вулиці, він не пізнавав її, бо взагалі не знав її.
Одного разу він був страшенно здивований, коли якась дівчина спинила його на вулиці й спитала:
— Ви йдете додому?
Вражений несподіваним запитанням, Комаха відповів:
— Додому!
— Так, будьте ласкаві, візьміть цього пакунка і занесіть його додому.
Комаха взяв і вдома, передаючи пакунка покоївці, сказав:
— Це мені дали оце, щоб я одніс, так ви візьміть. Я не знаю!
А коли за кілька годин Дуня постукала до нього, щоб спитати, хто йому дав пакунка й кому той пакунок треба передати, Комаха на всі Дунині запитання відповів неґативно. Він не може сказати ані хто, ані що, ані до чого. Він нічого не може сказати, бо вій нічого не знає.
Ніяковіючи перед Дунею, Комаха намагався згадати. Що це була якась жінка, то це було так. Цього він був більш-менш певний, але чи назвала вона ім'я особи, кому він має передати пакунка, цього він не міг пригадати. В пам'яті в нього бували несподівані прогалини, біляві плями, невиразні, нічим не заповнені розпливчастості. Він хотів викликати в пам'яті постать зустріненої жінки, але йому не щастило. Кожен образ, що його він створював, невідхильно розпадався раніш, як набути в його уяві певної окреслености. Він ішов по вулиці, думаючи про щось зовсім інше, про своє, і запитання зустріненої жінки: «Ви йдете додому?» і слова «Візьміть цього пакунка» — він сприйняв поза свідомістю, як щось цілком стороннє.
Найменшої згадки про вигляд жінки, що підійшла до нього!
Він примушував себе згадати обставини зустрічі і не міг. У нього заболіла голова.
З лагідною м'якістю він попросив Дуню не турбувати його зайвими розпитуваннями, бо все одно він нічого не може згадати.
Він спинявся в коридорі, щоб дати пройти Тасі, але не дивився на неї. Коли вона дзвонила і в помешканні не було нікого, щоб одчинити двері, Комаха, відчинивши, запитував:
— Вам кого?
Вона була для нього хисткою туманністю, коливанням тіні, як тінь од людини, що не існувала.
Господиня помешкання існувала, їй Комаха платив за кімнату й обід. Дуня теж існувала, бо одчиняла двері й замітала іноді його кімнату. Шпіц Альма існував теж, бо на дзвінок вибігав до вітальні й голосно гавкав. Тася не існувала. Їхні взаємини обмежувались на коротких при випадкових зустрічах «добриднях».
Але й ці «добридні» були для Комахи за джерело важких сумнівів і вагань. Вони лягали на нього, як прикрий тягар, бо протягом місяців Комаха не міг вирішити складного питання, чи мусить він, як співмешканець, вітатися з Тасею, чи, може, якраз навпаки, йому не слід із нею вітатись. Нез'ясованість питання обертала ці «добридні» на тяжкий обов'язок. Чи не будуть розтлумачені його «добридні» як настирливість, безглузда й небажана?
Він спитав поради у Корвина, але цей легковажний
