В`язнем під трьома режимами. - Іван Дрогомирецький

Люди наслухалися про життя в колгоспі, сумно одні на других поглядають і помахують головами.

Лобода продовжує: «Мені не треба колгоспу, але колгосп мусить бути, бо так хоче народ, так хоче партія, так хоче великий наш вождь і учитель всіх трудящихся товариш Сталін. Ура, товариші!»

— Ура! Хай живе товариш Сталін!

Люди накричалися, потім затихли. Тоді Лобода питає: «В кого є які питання?» Один чоловік Микола Захарук, найбідніший в селі, встає і говорить: «Товариш Лобода, мені не подобається такий артіль». «Як назвисько? Ім’я і по батькові? Чому, товариш Захарук? Хіба Ви злодій чи куркуль?» — «Я не злодій і не куркуль, але не розумію, як то можна все віддати до колгоспу, навіть граблі, я гадав, як прийде радянська влада, розділять панську землю, мене зрівняють з багатшими, то і я буду господарем. Але як багатших мають рівнати зі мною, найбіднішим у селі, то така артіль мені не подобається». Більше запитів не було.

Ще того самого вечора приїхала з району ціла зграя енкаведистів і почалося: скликають акивістів, комсомольців, розпитують, хто такий Захарук, в якій антирадянській організації був, хто зааґітував його зірвати мітинґ, якому куркулеві продався і т. д. Не могли нічого знайти, щоб Захарука арештувати, але взяли вже його на «чорний список».

До колгоспу ніхто не вступав. За це Лободу відкликали. На його місце прибув старший лейтенант Лобенко. Цей організував у селі колгосп. Зібрав комсомольців і таких бідняків, що не мали ні кола, ні двора, не мали що втрачати. Забрали найкращу землю під колгоспний масив. Потім Лобенко почав викликати до себе тих господарів, що мали коней і відповідний реманент і знали, як на полі працювати. Цілими ночами Лобенко мучив людей, погрожував Сибіром, але вдалося намовити тільки одного господаря. Його вибрали головою колгоспу. Більше ніхто не хотів. З селян не хотіли вступати до колгоспу. Люди сподівалися, що скоро буде війна і радянській владі буде кінець.

Але Лобенко не давав нікому спокою, кожної ночі викликав по одному когось із господарів. Одної ночі викликав Гната Торбяка.

Цілу ніч його намовляв, але Гнат не здавався. Над раном Гнат повернувся додому, але заснути не міг, він ходив по подвір’ю, немов прощався зі своєю господаркою. Він не міг говорити, його тиснуло щось в грудях, коло серця щось пекло, він цілий трусився. Як же такі Віддати батьківську землю, коней, без яких не уявляв собі життя?! Цього пережити він не може.

До полудня рознеслася по селі вістка, що Гнат Торбяк помер. Замучив його Лобенко. Весною на колгоспне поле заїхав трактор. Землю зорали ще мокру. Сонце пригріло, земля засохла, як камінь. Ціле літо стояла пусткою, внаслідок чого весною наступного року (1942) люди голодували, кільканадцять осіб померли з голоду.

Народ ненавидів радянську владу, але всі мовчали, боялися. Голова сільради і комсомольці ходили ночами попід вікна, підслуховували, що люди говорять.

Дуже тяжке життя було під Польщею, але ніхто не боявся, що вивезуть на Сибір. Тепер, крім нужденного існування, — ще й страх. Люди думали: «Хай вже буде чорт, аби тільки не більшовики». І дочекалися чорта, може, ще гіршого, бо другий поневолювач хотів знищити цілий український народ.

* * *

Дуже раненько, ще до світанку в неділю, двадцять другого червня сорок першого року над хатою щось зашуміло, загуло. Я виходжу надвір і бачу, що над Станіславом дим аж під хмари зноситься. Що це таке? Сусіди вибігають з хат і питають одні других: «Невже війна?» Виявляється, німці бомбардували летовища у Станіславі і Бовшеві. Над головами гудуть літаки. За німецькими месершмідтами радянські винищувачі, як горобці за вороною женуться. Німецькі літаки їх збивають. На вулицю повиходили люди, переглядаються і мовчать. Один активіст ходить поміж людей і заспокоює, щоб люди не боялися, то радянська армія робить маневри. Над головами чимраз дужче гарчать месершмідти, радянські істребітелі падають на землю, як жайворонки. Люди водночас перелякані і раді, що, може, скінчиться сталінський терор, прийдуть німці і буде краще життя (так самі себе потішали).

До мене підійшов мій сусід Стефан, дивиться на мене, але нічого не говорить, по якомусь часі дрижачим голосом відізвався: «Іване! Що це таке?» «Виглядає, що війна», — кажу до Стефана. Стефан пошепки до мене: «Боже! Невже то правда? Невже кінець нашим мукам?» Люди порозходилися по хатах, до краю зворушені, не знають, як скінчиться війна, може, Сталін виграє війну, тоді пропала вся надія.

Невдовзі приїжджає до села військова частина. Ходять по селі, наказують людям брати лопати і йти на гору копати ями. Зігнали всіх чоловіків і жінок. Люди копають ями і не знають для чого. Надлетіли німецькі літаки, люди розбіглися. Ввечері зганяють народ на мітинґ. Виступає військовий старшина і говорить, що на нашу радянську мирну країну напав ворог без оголошення війни. Наша доблесна армія вже займає германську територію. Розіб’ємо ворога на його власній території. Говорив ще щось, але я вже не слухав: до мене підійшов голова комсомолу Петро Галюк і сказав мені, щоб я ховався, бо мене мають арештувати. Я вже до хати не заходив, а переховувався в сусіда, в колгоспного бриґадира. Комсомольцям дали зброю і наказали ловити шпіонів, саботажників і ворогів народу.

За декілька днів непереможна армія втікає у великій паніці: лишали на дорогах танки, зенітні гармати, іншу зброю. Люди відрами носили бензину з танків, бо як зачнеться війна, не матимуть чим світити. Одного дня приїжджає до села група саперів, женуть людей до лісу, заставляють рубати найбільші дерева і везти до Дністра, робити пороми, якими перевозитимуть важкі машини. Зігнали людей з сусідніх сіл: з сокирами, з пилами. Дорога з лісу до села забита возами. На березі ріки військові кричать: давай, давай! бистро! Люди кидають дерево в воду, бистрі хвилі Дністра несуть дерево в Чорне море, по дорозі люди виловлюють. Так було цілий день. Під вечір десь здалека, із заходу, чути сильний гук моторів. Коли вже було чути зовсім близько, жінки зчинили лемент. Почалася паніка. Виявляється, в Галичі через міст переходили війська з Підгір`я і зупинились на лівому березі Дністра. Німці це помітили і почали їх бомбити. Ті відповіли зенітками...

Коли все скінчилося, на понівеченій вибухами землі залишились лежати тіла вбитих солдатів. Ті,